Пожирачі душ. Світанок

Розмір шрифту: - +

12- 13 глави

ГЛАВА12
 Що відбулося? Як мене занесло в цю історію?
 Але все ж стало на свої місця. Усі не пояснені ситуації, усе що не піддавалося логічному  поясненню, усе дістало сенс.
 Я поїхала до дому, переодяглась. 06:00. Заснула. 08:00.
 Запізнилася на роботу. Луїза не розуміла, що відбувається. Я вдавала вигляд, що все впорядку. Я мушу добре працювати. Усе , що трапилося не має вплинути на мою роботу.
 Звіти, звіти, звіти. Слідчий, по справі вбитої 35-річної жінки косо дивиться на мене. Здається він мені не довіряє.
 18:00 я ще працюю за своїм столом. Інколи я розумію, що навіть не знаю, як тепер писати правильно звіти. Усе водночас і сплуталося і стало таким зрозумілим.
 До мене підійшов шеф і поклав на стіл папку. Це була папки зі справою моєї матері.
 -Що це? - сказав розгнівано шеф.
 - Папки зі справою. - відповіла я.
 - Я знаю, що це папка  зі справою. Зі справою твоєї мами. Чому вона була у тебе на столі?!- сказав шеф. Я поглянула на Луїзу. Вона єдина знала, що я переглядала справу своєї мами.
 -Я просто перевірила дані. - відповіла я.
 - Анно що ти робиш?- сказав тихіше шеф.- Ти хіба не знаєш, що це заборонено?
 - Знаю. Але це просто...- шеф перебив мене.
 - Ні. Ні. Це не робота. До неділі ти вільна. Я відсторонюю  тебе від цих справ. З понеділка почнеш роботу. Інших не розкритий справ вдосталь. - сказав шеф.
 - Ні. Шеф, прошу. Я добре працюю. І це не заважає мені тверезо мислити. Я...- шеф знову мене перебив.
 - Можливо це знаю я. Але цього не зрозуміють ті, хто вище мене. Анно ти і сама розумієш, що так буде краще. - тихо говорив шеф. Я ж лишень погоджувалась, бо розуміла, що шеф правий.
 - Шеф. Ще одне питання. Звідки ви дізналися про справу матері, і що я її переглядала ?- зі сльозами на очах спитала я. В голові були думки про Луїзу, яка знаходилася в декількох метрах від мене.
 - Він правильно вчинив, що повідомив. Було б гірше, якби про це дізнався хтось інший. Взагалі  це не по правилах заводити відносини на роботі. Але...- недоговрив шеф.
 - Він? Хто він? - спитала я.
 - Андрій- судмедексперт. Так ти йди доробляй  звіти, а потім вільна. - сказав шеф і пішов.
 - Слухаюсь.- відповіла я. 
 В душі щось обірвалося. Навіщо  Адрій так вчинив? Через нього мене відсторонили від справи. Звідки він дізнався ?
 - Анно, я нічого не говорила шефу. Чесно. Я... - голос Луїзи вивів мене з прірви. Я її перебила.
 - Я знаю, що це не ти. Це Андрій. - сказала я, заспокоюючи Луїзу.
 - Що?! - з гримасою  жаху сказала Луїза. Здається і вона шокована від почутого. - Він... Він питався мене за тебе. Чи у тебе не з'явився  хтось інший, і чому ти себе так дивно поводиш. 
 - А ти що сказала?- запитала я, дивуючись своєму впевненому голосу.
 - Я відповіла, що нікого в тебе немає. Просто багато справ навалилося. А потім він підійшов до твого столу. Він сказав що ти йому залишила щось на столі. Напевне він тоді помітив ту папку. - говорила Луїза. Злість переповнювала мене. Я взяла куртку і пішла до виходу.- Куди ти?
 - До нього. - відповіла я.
 Я йшла по дорозі, переконуючи себе, що Андрій вчинив це з добрих помислів. Але біль підходив  все ближче до серця. Я зайшла в будівлю моргу і направилась до кабінету Андрія. Коли я відкрила двері усе моє тіло оніміло. Я могла все, що тільки можна було передбачити. Але це...
 Медсестра сиділа на столі в Андрія, а він її цілував. Халат медсестри розтібнутий, а руки Андрія на талії дівчини. Коли скрип дверей дав знати про себе, вони обоє побачили мене. 
 - Анно! Це не те, що ти думаєш. - сказав він.
 - Ні. Це саме те!- сказала я і вибігла  з дверей. Я чула як Андрій побіг за мною. Врешті решт на виході він догнав мене і схопив за руку.- Відпусти  мене! - сказала я і забрала свою руку від його.
 - Анно, усе не так...- говорив Андрій, та мені було огидно слухати брехню про його зраду.
 - Ні! Досить. Я не хочу це все слухати. - сказала я, прямуючи до виходу.
 - Ти не покинеш мене. - сказав Андрій, занадто самозакохано, навіть для нього.
 - Ти не тільки зрадив мене. Ти і розповів моєму шефові  про те, що я розглядала справу мої матері. Мене відсторонили від справ.- сказала я, а зліть і образа переповнювали мене. - Дякую. Дякую  за те, що допоміг мені покласти крапку. І так, я тебе кидаю. Все скінчено. - вимовила я і пішла до дверей.
 - Ти робиш помилку!- сказав він. Я пішла вперед.- Всеодно ти була не найкращою в моєму житті.- додав він , але дуже тихо. Ці слова розізлили  мене. Я повернулась і дала ляпаса  Андрію. Робітники моргу і лікарі подивилися на цю виставу.  Ще мить, погляд "очі в очі"  і  я вийшла з моргу.
 Пройшовши метрів з 10, мене почали душити  сльози. Як він міг? Чому він так зі мною вчинив ? А ще підозрював мене у зраді.
 Усе гнітило мене, але дещо говорило " Давно б так треба було."
 Заспокоївшись я повернулася у відділок. Луїза вже мене чекала. Вона одразу кинулася до розмови.
 -... І що він сказав?- спитала ,після моєї розповіді ,про зраду Андрія, Луїза.
 - Сказав що я роблю помилку і що я не найкраща в його житті.- говорила з відчаєм я.
 - От козел. А ти що?- роздратовано спитала Луїза.
 - А що я? Я дала ляпаса  йому.- відповіла я. Луїза піднялась і потиснула  мою руку, в знак поваги.
 - Молодець подруго. Молодець! - сказала Луїза. Мене трішки розвеселили її слова.- Знаєш що?
 - Що? - запитала я.
 - Йдемо в бар. Відтянемося трішки, випємо  чогось, потанцюємо. Робочий день вже закінчений. А?- говорила Луїза.
 - Бар?- перебила я. - А можна. Йдемо. Мені треба випити. Так.
 Ми зібрали речі і поїхали на авто до хорошого бару. Я з Луїзою зайшла всередину. Столики, танцпол, музика, барна  стійка, люди, бармен. Ми сіли на зручну кушетку. Луїза щось говорила. Я дивилася на неї і розуміла, яка вона хороша, та розповісти про Алекса я їй не могла. 
 Заграла хороша музика. Світло було виключене, тільки біля танцполу горіли різнокольорові лампи. Ми танцювали. Луїза вдавала що танцює під тростиною. Я усміхалася. На мить усе здалося таким простим, веселим, наче саме зараз біля мене проходить життя, його яскравий момент. І так хочеться, щоб цей момент тривав довше.
 А потім заграла повільна музика. Луїзу  запросив біловолосий  хлопець на повільний  танець, а я вирішила сісти за столик. Раптом одна рука ніжно схопила мене за талію, а інша рука розвернула мене на 180 градусів. Перед моїми очима був Алекс. 
 - Що ти тут робиш?- сказала я. Та Алекс дивився по сторонах. Ми танцювали, але я відчувала, що щось не так.- Що таке?
 - Нам треба звідси йти.- сказав Алекс.- Вони знають про тебе.
 - Хто вони? Алекс про кого ти говориш?- спитала я. 
 - Біля барної стійки. Вампіри. Вони знають про тебе.- сказав Алекс. Я повернула голову. Біля барної стійки стояли 5 чоловіків. В темному освітленні  їх ніяк було не відрізнити від справжній смертних людей. Але було їм поглянути своїм холодним поглядом на людей і порожнеча в їхніх очах поглинала тебе, наче трясовина.
 - Так. Треба йти. Зачекай хвилину. - сказала я і підійшла до Луїзи. Я сказала їй, що піду до дому, що все добре. Вона погодилась і усміхнулася мені. Повз танцюючих пар я повернулась  до Алекса.
 Алекс взяв мене за руку. Ми пританцьовуючи йшли до іншого виходу з бару. Вийшовши на двір Алекс дивився чи нікого немає. 
 - Йдемо швидше. - сказав жорстким голосом Алекс і ми побігли по провулку. 
 Раптом з даху клубу щось скочило  на землю перед нами.
 - Стань  за мною. - сказав Алекс , витягаючи  з під шкірної куртки , щось схоже на короткого меча. Дедалі більше тіней поставало  зза кутків. Нас загнали в кільце. 
 І тоді почався бій. Меч Алекса відрубував голову вампірів одну за одною. В мої плечі хтось вчепився руками. Вампір дивився на мене своїми холодними очима і показував гострі ікла. Я почала відбиватися. Вампір став передімною і хотів вже напасти, як йому в чоло  влучила стріла. Вампір окамянів і росипався на друзки. Я повернула голову і побачила молоду жінку з луком. Мисливеця.
 - Пригнись ! - сказала вона і пустила стрілу  в вампіра , який хотів напасти на мене ззаду.
 Зза жінкою біг з мечем чоловік. Він допоміг Алексу вбити одного вампіра. Що жінка, що чоловік, були одягнені у темний одяг і мали довгі плащі.
 - Хто вона? - говорив бючись чоловік Алексу. Я розуміла, що він мав на увазі мене.
 - Вона зі мною. - відповів Алекс вирубуючи вампіри руку.
 - Може потім поговорите? - сказала жінка.- Відходимо!
 Вампіри поставали  нізвідки. Я йшла біля Алекса.
 - Швидше. - сказав Алекс і ми побігли по провулку вперед. Біля дороги був припаркований автомобіль джип. Жінка сіла за кермо авто, я біля неї, а чоловік і Алекс ззаду. Вампіри бігли за нами. Жінка натиснула  на педаль і ми поїхали. 
 Ми виїжали з міста. Дорога була добре освітленою. Раптом по автомобілю  почали стріляти. Мисливеця звернула за іншу дорогу, потім на ще іншу і ми відірвалися від нападників.
 - О, ні. - сказала жінка дивлячись на свій живіт.
 У неї з тулуба йшла кров. В неї поцілили кулею. Жінка пустила кермо, я його втримала. Мисливеця натиснула на гальма. Алекс і чоловік вибігли з автівки. Чоловік узяв на руки жінку і поніс на заднє сидіння, а Алекс сів за кермо і поїхав. 
 Алекс тиснув на педаль газу. Я повернулась , щоб перевірити стан жінки. Чоловік і жінка дивилися  одне на одного з надзвичайною ніжністю в очах. Він тримав її голову однією рукою, а іншою притискав рану . Жінка підняла руку і погладила  чоловіка по щоці.
 - Саро  тримайся. Ми майже приїхали. - сказав Алекс. Ми під'їхали до будинку-штабу. З будинку  вже вийшли інші мисливці. Я повернула голову до жініки. Вона була непритомною.
 Чоловік вийшов з авто і поніс жінку на руках. Алекс і я сиділи в авто.
 - Йдемо. - сказав Алекс, не дивлячись на мене.
 Коли ми вийшли з авто інші мисливці дивилися в мою сторону. Алекс йшов впевнено, а я йшла за ним. Ми повернули на першому поверсі в одну із кімнат. 
 На медичній кушетці лежала рудоволоса Сара, а над її тілом, схиливши  голову, стояв чоловік. Алекс завмер від побаченого. До нас йшов , старшого віку, мисливець в медичних рукавичках. Він поглянув на мене. 
Знімаючи латексні рукавички, мисливець перевів погляд на Алекса. Вони дивилися одне на одного і наче поглядами спілкувалися. Потім Алекс опустив голову і повернувся до мене.
 - Йдемо на верх. - сказав Алекс. Ми йшли повз натовп людей , всіх мисливців. А потім піднялись до кімнати Алекса.
 Алекс зайшов мовчки, я пішла за ним. Він сів на диван, а потім приклав руки до своїх очей. Він не плакав, але зрозуміти, що та Сара стала великою втратою для нього, було неважко. Я сіла біля Алекса.
 - Мені шкода. - сказала я. Та Алекс не відповідав.- Я її не знала, але вона врятувала мене. Я думаю вона була хорошою людиною. Вона мисливиця так?
 - Так. - відповів Алекс.
 - А цей інший чоловік він...? - недоговорила я.
 -Артур. Вони чоловік і дружина. Нещодавно побралися. Вони мої друзі. Ми знали одне одного з дитинства, ходили на уроки, бешкетували. А тепер...- Алекс перестав говорити. Декілька хвилин він просто дивився вперед.
 - Що сталося там в барі? Чому вони полювали на мене?- запитала я, бо і справді це питання мучило мене.
 - Тому що ти знаєш. Ти пішла по їхньому сліду, а їм це заважає.- сказав Алекс.
 - Але звідки вони дізналися де я?- спитала я.
 - Твій хлопець.- наче без почуттів, сказав Алекс.
 - Що мій хлопець?- незрозуміло спитала я.
 - Він вивів їх на тебе. - сказав Алекс. На секунду очі Алекса наповнилися гнівом.
 - Як це? Він що, з ними заодно?- я не вірила  в те, що говорю.
 - Незнаю. Але він написав в якийсь інститут. А там вже сама розумієш. Знайшли і тебе.- сказав Алекс. Я не могла повірити в те, що чула.- Але твій хлопець був би справжнім придурком, якби співпрацював з вампірами.
 - Він не мій хлопець. - сама незнаю чому це сказала.
 - А хто?- перепитав  Алекс.
 - Ніхто, неважливо. Що далі робити?- спитала я. - Мені треба до дому і...
 - Ніяке до дому. Переночуєш тут.- відповів Алекс.
 - Але...- недоговорила я.
 - Ніяких але. До ранку ти звідси не вийдеш. - промовивши це, Алекс і вийшов з кімнати в спальню.
 Я довго сиділа, хоча валилася з ніг від втоми. За невеликий проміжок часу моє життя перевернулося з ніг на голову. Колись я думала, як оплатити комунальні послуги, а тепер думаю, як не померти, коли проходжу повз темний куток. Треба відпочити, треба поспати.



Jaromiy

Відредаговано: 29.09.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись