Правило бумеранга

Font size: - +

Частина 1. Біографія і як я живу.

    Історія про життя жінки та її непросту долю.
Про вроду, її ціну та іншу сторону краси. 
"Все що я давала іншим, з часом поверталось якимось чином до мене. Як бумеранг."

 

Я - Марія Стасюк. Маруся, як часто називає мене татко, або Марі, як називав мене Той, хто став моїм таким важким, виплаканим і гострим каменем . Але все ж Моїм. Та про Камінь пізніше.

    Народилась я в сім'ї, де батьки справді люблять одне одного, наголошую на цьому ,бо зараз таке не часто зустрінеш. Маю на увазі - люблять через стільки років спільного життя, через стільки сварок, розбіжностей в думках. Вони досі разом не тому, що в них є спільні діти, не тому, що вдвох багато пережито і пізно щось змінювати. Причина простіша - кохання. Ну принаймні я так думаю. І мені подобається так думати.

    З малих літ я дивилась на татка з мамою і мріяла й собі колись знайти таку людину, яка буде міцно тримати мене за руку і ми разом пройдемо всі перешкоди на шляху до щасливого життя. Бо ж не може бути завжди все добре. Впевнена, що й батьки в свій час приносили певні жертви, аби бути разом. Напевно теж були сльози, були гучні "прощай" ,а опісля, все ж таки тато, бо він чоловік, першим знаходив правильні слова аби знову обійняти свою Оленку. Оленка - то моя мати, як ти вже здогадався.

Жили ми недалеко від Львова - найтеплішого міста України(не тому, що тут завжди спекотно, навпаки Львів досить дощове місто. А тому, що тільки у Львові кожен може знайти свою "домашню" атмосферу, починаючи від мене й закінчуюючи темношкірими туристами) і тому після того, як я закінчила школу, поступила в львівський коледж та перебралась на квартиру до дядька(так я швидше добиралась на навчання, бо з дому мені їхати близько трьох годин, а ще я не могла більше жити вдома). Батьки відпустили мене легко, бо майже кожних вихідних я приїздила додому, розказувала свої новини та слухала нові пригоди моєї п'ятирічної сестрички Софії, хоча половину з них, а інколи й всі(я так припускаю) вона вигадувала, щоб привернути мою увагу. І їй це вдавалось, бо я так сильно сумувала за нею там, що була готова слухати всякі нісенітниці, лиш би це говорила вона. Потім, вже за традицією, мама накривала на стіл, ми вечеряли і лягали спати. Перед сном, коли я не була надто втомленою, могла годинами лежати,дивитись в стелю, та згадувати все, що відбулось тут зі мною за моїх сімнадцять років. Згадувати з посмішкою, а інколи з сльозами і навіть з обіймами подушки. Міцно-міцно притискала обличчя до неї, щоб Софійка(вона спала поруч) не почула мого плачу. Так і засинала.

Цілу суботу я допомагала по-дому, а в неділю відпочивала до обіду і збиралась до Львова. Батько злився, що не йду до церкви, а я завжди відмовлялась тим, що хочу відпочити і хоч на вихідних добре поспати. А по-правді, мені було ліньки стояти там декілька годин і слухати, як з різних сторін мене з'їдають поглядами побожні бабці. Нехай я не ходжу туди щотижня, як вони, моя віра є достатньо сильною і я відчуваю Бога в серці. Ще й треба було одягатись як на свято, бо прийдеш Туди аби-як, то тебе з ніг до голови обдарують не найкращими компліментами. Така сільська ментальність.

Та одягатись гарно я любила. В мене були довгі ноги(ще би, з ростом 173см); темне, майже чорне(але не чорне) волосся, до пояса, трохи хвилясте і досить густе; світлоблакитні очі, весною вони яскравішали ,а взимку були холодними; не дуже товсті але й не тонкі вуста, приємного рожевого забарвлення; і біле обличчя, яке ніколи не засмагало; сама я худорлява(але не настільки худа, як зараз в моді),з привабливими формами. Я була гарною і не дурною(школу закінчила добре, коледж згодом теж), і цим я вміло користувалась, але тоді я і близько не уявляла, як важко через це складеться моє життя...

Окрім того, інколи в селі я зустрічалась з своєю подругою. Ми з Анею давно дружимо і я не пам'ятаю коли ми познайомились. Здається, я знала її завжди. Вона була нижчою за мене, не мала таких виразних рис обличчя і не була такою примітною. Дівчина з ледь чутною ходою і тихим голосом. Правда очі, кольору зеленої-зеленої трави, не помітити було неможливо. Аня завжди раділа моїм приїздам, ми до пізньої ночі могли сидіти за чаєм і ділитись дівчачими секретами. Ми змалку довіряли одна одній найсокровенніше та найпотаємніше. Я не боялась розказати будь-що цій дівчинці, я була впевнена в ній, як у самій собі і так само добре берегла її таємниці. З часом, ми бачились все рідше. Аня була на рік молодша, коли вона пішла вчитись(на кухаря-кондитера - їй завжди добре це вдавалось), ми часто гуляли містом після пар, та з часом зустрічі були вже не такими теплими, відкритими як раніше. Та про це згодом.

Ще одною важливою для мене та мого серця людиною був Давид. Хлопець, як і Аня, був другом дитинства, але на відміну від дівчаток, з Давидом мені не вийшло підтримувати дружні стосунки, коли ми підросли. Давид був високим, вродливим юнаком на три роки старшим за мене. Карі очі, глибші за всі океани світу, змушували битись частіше не одне дівоче серце. І признатись чесно, мене це теж не оминуло. Руки у юнака були міцними, сам хлопець займався спортом, тож все його тіло було в гарній формі. Дивно, як раніше воно не привертало моєї уваги.

Але зараз, після всього, що сталось між нами, я оминаю цього юнака десятими дорогами і щосили стараюсь не потрапити йому на очі, чи то на вулиці по дорозі в магазин, чи коли гуляю з Анею, чи навіть в церкві(ще одна причина, і напевно головна, чого я так не хочу туди йти). Мені страшно дивитись в очі Давиду. Я боюсь, він побачить в мені те, в чому я й собі не хочу признатись... 

Далі буде.


Безмежно дякую Тобі за те, що хватило наснаги прочитати, сподіваюсь на позитивну оцінку та буду вдячна за справедливий коментар



AndrianaDyakiv

Edited: 02.05.2017

Add to Library


Complain