Правило бумеранга

Частина 2. Квартира і як я стала жінкою.

Одразу після результатів про мій вступ у коледж я перебралась до дядька. Як ти вже розумієш, вони(результати) були позитивними. Саме так. Не радісними, не втішними, а позитивними.  Я ніколи не горіла бажанням бути математиком, швидше б хотіла стати актрисою, зніматись у кіно, отримувати багато квітів від залицяльників, і просто любити свою роботу та насолоджуватись нею. Але поки я любила математику, а  математика любила мене. Я навіть не намагалась поступати в університет (хоча можливо й мала непогані шанси), бо це занадто дорого для моєї сім'ї. Але, тим не менше, я щиро сподіваюсь на те, що в ВУЗах не існує більшої кількості формул, ніж у коледжах, і там ще не вигадали нових цифр(Гг).
Четвертий поверх. З вікна квартири можна побачити Залізничний Вокзал Львова, а також багато людей, які бігають туди-сюди. Кожен про щось думає,в кожного свої проблеми. Жінка, близько сорока років, несе немалу  торбу в одній руці, а іншою тягне якийсь возик. Поряд з нею йде чоловік, приблизно такого ж віку.  Він тримає телефон у правій руці і голосно розмовляє. Лівою рукою підтримує  жінку(напевно це його дама серця) за талію. Йдуть на відстані, бо між ними бовтається торба, по-черзі вдаряючи пару по колінах. Дивлюсь на них і зазначаю в своїй голові, що не хочу мати чоловіка, як отой пан. Нехай же в мене буде по-іншому: мій чоловік тягне возик, торба на возику,і ми  ближче один до одного. 
Заплющую очі і глибоко вдихаю. Львів пахне свободою. Якби ж  тільки я тоді знала, що втекти від себе неможливо.
- Подобається?
- Дуже, - відповідаю дядькові.
- Місця багато(в дядька велика трикімнатна квартира), спати знайдеться де, -посміхається  він, - Ходімо,покажу твою кімнату та решту квартири.
Навіть вдома я не мала власної кімнати, в нас одна на двох з Софійкою, тож моїй радості немає меж. Вона простора,з великим вікном. Стіни тут мого улюбленого світлозеленого кольору(ніби навмисне для мене підібрано), на одній з них висить невеличка картина. Не можу сказати,що там зображено і як воно називається, але виглядає так, ніби хтось обідав полуницею в сметані та раптом вирішив пальцями розтерти ту полуницю по полотні і так залишити. А воно поки висохло, то ще й потекло трохи. От так я бачу цей «шедевр».  Велике ліжко в центрі кімнати, на ньому теж  зелена постіль, письмовий стіл в кутку, шафа, комод, а в іншому кутку –  зеркало. Високе, приблизно мого зросту, велике зеркало. Як  в принцес, чи навіть королеви Великобританї( можливо тут я перегнула, але була б не проти, мати таке ж зеркало, як в пані Єлизавети).  На комоді зараз пусто, а трохи згодом там завжди будуть квіти. Щоразу інші, від різних чоловіків(Я ще не знімалась у кіно,але прихильники вже були).
Відчуваю ТУТ себе щасливою. Вільною. І додому перших два місяця вирішила не їхати. Нехай там все стихне без мене. А я подумаю тут, без жодних сторонніх порад та підказок. Заодно краще вивчу Львів, бо поки ,крім  вокзалу, оперного театру, якоїсь недалеко від нього площі(це я про площу Ринок), цервки Ольги та Єлизавети та дороги до мого коледжу,я нічого не знаю. Хочу побувати в цьому місті скрізь, в усіх двориках, на кожній з вулиць ступити власною ногою(доречі тут вони часто дуже вузенькі) і побачити все те, чим вабить Львів туристів, бо їх тут ДУЖЕ багато. Буду гуляти старими вуличками, роздивлятимусь таку ж стару, але таку заворожуючу архітектуру міста, і, можливо, так мені буде легше все обміркувати та розставити по поличках в своїй голові.  А подумати я маю про Давида і про те, як мені дальше бути.
Я давно подобалась цьому юнаку і знала про це. Спершу я навіть користувалась його прихильністю для власних потреб, а інколи перед дівчатами могла й подразнитись з ним. Бувало, прийде Давид ввечері до бару(місце,де збирається вся молодь), виглядає мене, а я з Анею і Мартою(моєю однокласницею), говоримо. Підійде з братом до нас поспілкуватись. Я одразу ж до Павла милим голоском  почну говорити, і в Давида  волосся від злості дибки встає.  А волося у Давида було гарне. Русяве, густе, трішки хвилясте, зовсім не довге, але й не занадто коротке. Позлиться на мене, а по дорозі додому вже й сам вибачиться, що був не правий. Бувало, тільки  зайду в дім, а він одразу дзвонить, розказує, що вже скучив. Я сміялась. Сміялась ,поки не розуміла, як все серйозно і в якій я халепі. Сміялась до свого випускного вечора.
Того дня, після всіх урочистостей, ми продовжили святування випускного в місцевому барі. Крім одинадцятикласників, в барі було багато молоді і звичайно Він теж  має тут бути. Я чекаю коли він прийде, скаже, що я гарно виглядаю, чи щось в тому роді. Я знаю,що так буде. Сиджу і планую, як дразнитиму його сьогодні. Натомість до мене підходить Павло з келихом шампанського. Павло був старшим за Давида на один рік. Високий, теж русявий, гарна статура, правда руки не такі, і  очі не ті. В них я б точно не тонула, незважаючи навіть на  добру дозу випитого шампусику.   На смак приємне, солодке і навіть трохи кислувате «Asti» вдарило мені в голову одразу після першого ж келиха. Я не питала, де його брат, бо була надто гордою. Чого мене має цікавити де Давид? Коли б  хотів, то сам би прийшов і глянув на мене.  Але всередині я відчула щось досить дивне -  відчуття, яке було незнайомим мені до сьогодні. Це відчуття я назвала «мені потрібно». Просто так, без пояснень. Мені потрібно  побачити його. 
Гордість. Не знаю звідки вона у такій великій кількості появилась в мені. Інколи не хочу в цьому  зізнаватись, але так і є - я до біса горда. Чи зможу  колись позбутись її хоч трішки? Чи зможу пожертвувати нею заради того  одного, єдиного чоловіка, з яким проведу своє життя? Чи не завадить вона мені любити і зізнаватись у своїх почуттях? Чи зможу коли-небудь зробити перший, мінімальний крок назустріч іншому? Якби ж  я тільки знала відповідь.
 Павло несе ще по-одному келиху шампанського. І моє передчуття підказує, що краще відмовитись, поки я ще пам'ятаю скільки мені років.
- Хочу випити за найкрасивішу дівчину вечора. За дівчину, з очима кольору неба та прекрасною усмішкою, - майже на весь бар кричить Павло, - За тебе,принцесо!
Він однією рукою всовує мені в руки келих, а іншою обіймає за талію. Юнак досить хмільний. Судячи по ситуації, розумію, що Павло збирається випити зі мною на "брудершафт". Спочатку мені з цього навіть смішно, бо я ніколи не сприймала Павла всерйоз. Для мене він завжди був просто братом Давида,не більше. Я відчуваю,що рука Павла сповзає по моїй спині все нижче. Розуміючи  тепер всю складність ситуації я швидко вириваюсь з його, так би мовити «дружніх» обіймів, вручаю келих якійсь дівчинці(я кажу «якійсь» бо в таких стресових ситуаціях я не добре бачу людей) і швидкими кроками, майже вибігаю з бару зі словами: «Мені потрібно зателефонувати мамі!».  (Господи! Не могла я придумати щось оригінальніше?) 
Повітря! Мені тебе так бракувало!  Стою біля входу у бар та не можу отямитись. Я йому справді подобаюсь чи це результат дії алкоголю в його організмі? Збоченець! Я ще зовсім дитина! Двадцятидвох літній маньяк! Бульбашки шампанського в моїй голові  роблять своє і вганяють мене у справжню істерику. Я вже готова була повернутись всередину та побити п'яного юнака, раптом почула дуже знайомий голос. Навіть два. Це змусило  швидко взяти себе у руки та навіть отверезіти. Давид з Мартою йшли до бару, весело щось обговорюючи. Вона сміялась на всю вулицю і в цей момент я зрозуміла, як же сильно я  ненавиджу її сміх, голос, і взагалі її всю.
- О!А ти чого одна тут стоїш? Привіт! Не холодно? – він зміряв мене поглядом зверху вниз. Потім ще раз знизу вверх. Легка усмішка. І більше не промовив ні слова. Ні про мій вигляд,  ні про вбрання, абсолютно нічого. Моя приталена сукня кольору лілії, з прорізом від стегна до самого подолу, очевидно не вразила його так, як блідорожева сукня Марти, яка ледве досягає її колін. Ну і нехай.  Я мовчу,не відповідатиму. Нехай собі йде куди йшов.
- Ходи в бар,Маріє, Наздоганяй! – кинула дівчина з противним голосом  в мою сторону і вони зайшли всередину.
Відчуття, наче на мене щойно звалилось відро, велике відро льоду. І лід був у вигляді  величезних,болючих кубиків. Я відчуваю себе приниженою. Стою. Не знаю,куди мені подітись і що робити. Ловлю себе на думці, яка кидає мене в жах. Ні! Він мені не подобається і я не ревную його! Піднімаю голову, дивлюсь на зірки. Пригадую, як ми з Давидом і Анею в дитинстві любили лежати на асфальті та чекати,коли впаде зірка. Хто першим побачить,той і загадує бажання. Точно! Саме так! Я все таки ревную! Я приревнувала друга. Смішно. Ще раз аналізую ситуацію, питаю сама у себе, чого мені злитись? Він мій друг, він нічим мені не зобов'язаний,  і зараз мені стає навіть  дуже смішно. Я приревнувала друга.  На моєму обличчі появилась справжня усмішка від таких роздумів. Але Марту я, на перевелике диво, досі  ненавиджу і не розумію чому.  
Саме в цей момент відкриваються двері та з бару виходить Давид. Мій щасливий образ в мить зникає, усмішки на обличчі ніби й не було. Роблю вигляд, що мені абсолютно всерівно хто він, відвертаю погляд і дальше продовжую непохитно стояти на місці. А в думках лише одні слова - йди до Марти. Давид обережно прямує до мене, так ніби мене щойно уразило струмом і підходити потрібно маленькими кроками, не більше десяти сантиметрів. 
- Ревнуєш.
- Ти добре подумав, перш ніж таке сказати?, -різко кидаю я.
- Неозброєним оком бачу, ревнуєш., - промовляє він. І  я помічаю на його обличчі задоволення та легку посмішку. Ох, як же він мене розізлив. Я готова зараз кинути йому щось в лице, аби тільки та хамовита посмішка зникла. Натомість я не промовляю й слова, обертаюсь до нього спиною і дивлюсь на небо. Куди подівались всі зірки? Чи це я настільки зла,що їх не бачу, чи вони теж вирішили подразнитись зі мною?
 Я чую дихання в потилицю. Він підійшов так близько. Спокійний, відчуваю на його обличчі посмішку. Вже зовсім іншу.  Так, я вмію відчувати його, ми з дитинства разом,  знаємо один одного надто добре. Але зараз відчуваю себе вже не дитиною. А ще чую, як по всьому тілу пробігли мурашки від його подиху. Руками бере мене за плечі. Мені подобаються його дотики. «Обніми,обніми»- десь далеко крутиться в моїй голові: «обніми мене». І  він обіймає. Своїми сильними і такими рідними мені руками обіймає мене і я забуваю як дихати. Повертаюсь до Давида обличчям, втуляюсь носом в його груди і слухаю його серце. Воно б'ється, як  моє перед екзаменами у школі. Стоїмо так майже годину, без слів. Нам їх не потрібно. Давид завжди розумів мене, а я його, ми довго могли мовчати, і при тому нам було зручно. Так, нам зручно мовчати разом. Тільки зараз я розумію, наскільки важливо знайти людину, з якою добре мовчати. 
- Ти така гарна,  -пошепки говорить Давид, -Така жіночна, ніжна.  Я здається розумію, на що він натякає, але не буду й слова вимовляти. Нехай говорить, я хочу його слухати. Він шепоче мені на вухо моє ім'я, по-особливому, так як тільки він мене називає, а далі піднімає рукою моє підборіддя і цілує(це не перший наш поцілунок, скажу одразу. Ми цілуватись вже одного дня , мені тоді було вісім чи дев'ять років. Після невдалої спроби ми тиждень не грались разом і старались не бачитись). Мої ноги стають ватними, я відповідаю на поцілунок, цього разу такий справжній і такий дорослий, відчуваю як язик Давида проникає в мій рот. Ми цілуємось. Ніжно, пристрасно і довго. Одною рукою він обіймає мене за талію,а іншою за потилицю. Дякувати Богу, що ніхто не покинув святкування та не бачив нас тоді. Таких молодих і таких гарячих.
Четверта година ранку. Лежу на своєму ліжку і не можу прийти до себе. Поряд спить Софійка, вона бачить гарні сни, а її сестра ніяк не може навіть заплющити очей, не кажучи вже про сон. Ми разом, Давид  запропонував мені зустрічатись по дорозі додому і я не довго не роздумуючи погодилась. Я щаслива. Мені подобається цей хлопець і я більше не можу опиратись сама собі в цьому. Ми не просто друзі і не по-дружньому я ревнувала його. Хватить гратись в дитячі ігри, дражнитись, напевно вже час дати волю почуттям і бути щасливою. 
Наступних два місяця літа ми провели разом і  я поділю наш роман на дві частини. Першу частину можна назвати нашим солодким періодом:  ми бачились  майже кожного дня, гуляли вдвох, без друзів та подруг і нам було добре. Я ходила до  нього додому. Його батьки давно за кордоном, тож вони з братом живуть одні. Коли Павла не було, ми купували різних смаколиків, приходили туди  дивитись фільми, а інколи просто повалялись на ліжку. Ночувати я не залишалась, це було б непристойно, навіть якщо б ми  спали окремо. Батьки та сусіди б такого точно не зрозуміли. 
 Та за два тижні до мого повноліття, в кімнаті у Давида між нами зав'язалась розмова про серйозність наших стосунків. Я давно чекала цієї  теми і тоді була готова до всього. Бо добре розумію, що в ньому кипить гаряча молода кров, та й у мені теж. Сьогодні він по-особливому привабливий, як ніколи раніше. Давид завжди був обережним зі мною та не дозволяв собі нічого зайвого, а мені інколи так і хотілось сказати йому: - я готова, готова стати жінкою і хочу, щоб це зробив Ти.  Як я і передчувала, наша балаканина  швидко перетворилась на гарячі поцілунки. Пристрасно і ніжно ми цілували один одного в губи, шию, ключиці, я міцно обняла його та відчула - він збуджений. Я дала зрозуміти Давиду, що хочу його. Він цілує мене та обережно кладе на ліжко. Мені страшно, але я довіряю цьому юнаку, як нікому іншому в світі не можу  довіритись. І не довірюсь ніколи, була впевнена я тоді. Повільними рухами Давид знімає мою сорочку та розстібає бюстгалтер. Його дихання щоразу важче  і моє бажання від цього зростає. Жодні поцілунки не робили мене такою збудженою як зараз, жодні екзамени не змушували моє серце битись з такою силою. Він гладить моє тіло(ніколи не думала,що такі міцні руки можуть бути настільки ніжними), спускаючись щоразу нижче. Я відчуваю його пальці, мій організм реагує і я видаю легкий стогін, потім ще і ще. Я заплющила очі, коли зрозуміла, що зараз буде боляче. - "Моя Марі, я тебе кохаю". Більше слів не було. Я стала жінкою. Це не був просто секс. Ми займались коханням. Може в єдине у моєму житті.
Друга частина нашого роману стартувала тоді, коли Давид почав вважати, що я "його".  Я  називаю її власницьким періодом. Після того, як я не могла більше назвати себе дівчиною, я відчула, що вже не повністю належу собі, мені було важко звикнути до того, що моя свобода тепер стала такою обмеженою і я зовсім не хотіла з цим миритись. Я більше не могла дозволити собі гуляти з дівчатами та іншими хлопцями, якщо там немає Давида. Навіть на своєму дні народження мені було незручно розмовляти з особами протилежної статі, коли Давид спостерігав за нами. Я відчувала, що він злився, коли я спілкувалась з іншими хлопцями, йому завжди здавалась,що я фліртую. Але сам він ніколи не виказував мені претензій на рахунок цього. Можливо, боявся що я можу піти. Згодом так і сталось, я пішла. 
Наприкінці літа, після вечірки ми йшли разом з бару та сварились. Сьогодні вдень я сказала Давиду, що відчуваю себе ще надто молодою до таких серйозних стосунків і перш за все повинна думати зараз про навчання. Насправді я  сама тоді не знала чого хочу. Я шукала кохання, а коли знайшла, зрозуміла що хочу втекти. Я хотіла свободи. 
Давид трохи випив на вечірці, тож наш сварка набирає обертів.
- Скажи, в тебе появився хтось інший? ,- такого суворого тону від нього я ще не чула, - Хто в тебе є?! 
У відповідь я просто розсміялась, та через хвилину пожаліла про це. Давид майже  на всю вулицю закричав:
- Ти вважаєш себе принцесою?! Можеш гратись почуттями інших як захочеш?!, -далі замовк,ми зупинились. Я глянула йому в очі. Ніколи раніше там не було стільки гніву як зараз. Він був дуже злим, і якби це був хтось інший, я могла б припустити, що мене можуть вдарити. Але не Давид. Він не здатний мене скривдити. Хоча зараз такими словами, він робить мені боляче. Дивлюсь на нього і не можу повірити, що Давид може бути таким грубим до мене. Він  завжди лагідний та добрий, що з ним сталось? Невже він думає,що зараз може покращити ситуацію і після його промови, я ще захочу мати з тією людиною щось спільне? 
- Давид, ти зараз зіпсуєш все остаточно. - тихенько мовила я.
- Ти! Ти все зіпсувала! Я кохаю тебе, а ти поводишся зі мною,як з маріонеткою! Думаєш тільки про себе. Ти ніколи не думала своєю головою, як мені? Мені легко бути з тобою? Мені легко змиритись з тим, що ти завжди в центрі чоловічої уваги, а ще гірше - бачити, як тобі це подобається? Я ніколи тобі цим не дорікав, старався зрозуміти тебе, я цінував наші стосунки! - таким же тембром продовжив Давид.
 Цього разу вже не витримую я, його слова дуже розгнівили мене, викрикую Давиду в очі:
- А може треба було дорікнути, якщо ти такий бідолашний зі мною?! Може ти занадто слабкий для такої жінки як я, що не можеш мене приборкати?! - ,різко обриваю свій крик на останньому слові. О, лишенько, що я наговорила. 
Після недовгої паузи звучать слова: 
- Бажаю знайти тобі сильного чоловіка твого рівня. - ,спокійно промовляє Давид і йде.
 Я мовчу, не можу й слова вимовити йому навздогін, бо не знаю що сказати.Йду додому. Я занадто пізно зрозумію, яким правим був цей чоловік і наскільки самозакоханою була я. Ще  зрозумію, що саме я зробила з нього такого грубого, холодного  і несправедливого до жінок.  Я змінила Давида, і ніколи собі не пробачу. Він мав рацію - я думала тільки про себе. Та про це пізніше.