Право на щастя

Розмір шрифту: - +

Глава 6

Глава 6

- Алло, - Жидкін ліниво озвався з того кінця мережі.

- Що «алло», ти телефонував, - різкіше ніж треба брякнув Волков.

- А, ну так. Ти забрав Віру! – висунув претензію Дмитро.

- І що?

- Ти граєш нечесно! Як я можу виграти спір, якщо ти забрав дівчину з собою?

- І ти ради цього мені телефонував? – чесно здивувався Антон.

- А що це не достойний привід?

- Діма, мені геть не до тебе! Я не збираюсь грати в ці дурнуваті ігри, - вибухнув роздратуванням Волков. Голова здавалось зараз розірветься від проблем. Не вистачало, ще через Віру сперечатись. Він  і так забрав її від того зубоскал Олега… стоп! Він що?

Волков зробив кілька глибоких вдихів-видихів заспокоюючись, спіймав занепокоєний Вірин погляд. Треба визнати хоч перед собою, дівчину він підсвідомо забрав з офісу подалі від інших чоловіків. Він тепер сам себе лякає. Перетврюється з якогось дива на ревнивого монстра. Виправдання що він оберігає незайману дівчину від розчарувань так собі.

- З ранку ти казав інше, - продовжував розважатись на тому боці Дмитро. – Що змінилось.

- Дмитре, мені правда ніяк говорити, - трішки зібравшись відповів Антон. – Нема ніякого спору. І крапка.

Він натиснув відбій. І телефон миттєво обізвався знову. Цього разу телефонувала адвокат. Привітатись Антон не встиг, із слухавки відразу полинув потік в звичному агресивному стилі:

- Я була зайнята, я ж вам говорила! Не варто хвилюватись, справу перенесли на жовтень, там все гаразд, як я вам і обіцяла.

- Стривайте, - нарешті зміг вклинитись в її слова Волков. – Ви зараз на офісі? Я б хотів зустрітись, це важливо.

- Буду через пів години, - в її бурчанні відчулась нотка розгубленості. – А можете сказати в чому річ?

- Це не телефонна розмова, - впевнено заявив Волков. – Буду за півгодини у вас.

Перевів подих, подивився на Віру.

- Ходімо, обід відкладається, - посміхнутись їй було так природно. У Віри розширились зіниці. Вона що, зашарілась?

Віра відчувала як з-під ніг пливе асфальт. Хіба можуть бути чоловічі губи такі сексуальні і принадні? На гладенькій, вибритій щоці у Антона Павловича з’явилась крихітна ямочка. Хотілось ковзнути по ній пальцем, обвести підборіддя, відчути його на дотик. Заклопотаний погляд потеплів, крижаний погляд   став нагадувати пекуче літнє небо. Боги, вона б все віддала лиш би він так дивився на неї завжди.

Антон відкрив перед Вірою дверцята автомобіля. Чим заслужив посмішку. Хотілось поговорити з нею. Про що завгодно. Але натомість Волков сів на своє місце, і підняв телефон. Необхідно було переговорити з прорабом, з банкірами. На щастя, банківський співробітник повідомив, що банк згодний про кредитувати «Спецбуд» під заставу автомобіля.

Це дещо покращило Волкову настрій. Залишалось вирішити проблему з адвокатом.

- Віро, Ви казали, Ваш батько адвокат, нагадайте його прізвище?

- Біляєв, - відповіла дівчина.

Волков спробував пригадати такого, але він мало цікавився юридичним життям міста.

- То Ви - Віра Біляєва? – запитав він у дівчини натомість.

- Ні, я Швець, - дівчина поглянула на нього з-під вій. – Я взяла мамине прізвище.

- А Ви з батьком взагалі спілкуєтесь? – Антону спало на думку, що якщо дівчина взяла материне прізвище, то можливо стосунки з батьком у них не такі і добрі. Таке не рідкість.

- Ну звісно, - фиркнула Віра.

- І що він Вам ще розповідав з роботи? Окрім того, що якась жінка заплатила копам за переслідування?

- О, у тата багата практика, - запевнила Антона Віра. – Наприклад, одна жіночка не могла поділити з чоловіком квартиру,  і пустила туди проживати циган. Бідний чоловік не витримав і місяця. Він замикав всі шафки, але вони користувались його бойлером, займали ванну кімнату на кілька годин, використали за день увесь пральний порошок і освіжувач повітря…

Віра пирснула від сміху. Сміх у Віри був як дзвіночок.

- І що? – Антон теж знову посміхнувся.

- Колишній заплатив тій жіночці. Щоб вона забрала тих квартирантів!

Антон посміхнувся ВІрі. Отак сидів би і слухав її теревені весь день. Як же не хотілось виходити з автомоблія і йти на зустріч з адвокатшою!

Офіс у адвоката Долі був не дуже далеко від суду. Точніше не офіс, а кабінет в одній із офісних будівель. Чотириповерховий колишній гуртожиток, два поверхи якого перетворили на орендовані кабінети. Будівля майоріла різноманітними вивісками, типу «Оріфлейм», «Фармасі» і тому подібних фірмочок. Але як виявилось, на другому поверсі був ще оцінювач, кілька юристів, і навіть один нотаріус. Безспірним  плюсом цього приміщення була близькість до суду. І, мабуть, невисока орендна плата.

 Стоянки тут не було, і Волков припаркувався на протилежному боці вулиці. Пам’ятаючи про свою недалекоглядність в суді, Антон відразу попросив Віру зачекати його  в автомобілі.

- Якщо Вам буде не складно, домовтесь про зустріч з Вашим батьком, - не довго думаючи попросив Антон. – Покажу йому папери, цікаво послухати думку іншого фахівця.

Він додав в голос бравади, якої зовсім не відчував. Подивився на час на дисплеї телефону, виявилось вільними кілька хвилин, і Антон Павлович залишив Віру на самоті, сам рішуче покрокував до Валентини Володимирівни. Вільний час можна використати на дзвінки. Василь щось казав про нову поставку цементу, який привезли на три дні раніше запланованого.

Віра інстинктивно подивилась Волкову в слід. На вулиці сьогодні було досить тепло, і він не став одягати верхній одяг. Приталений піджак тріпотів полами під поривами вітерцю. Під тканиною  виднілась сильна спина, а ще у генерального директора була пружна хода, і… сексуальні сідниці. Куди вона дивиться? Дівчина підхопила в руки телефон. Треба й правда зателефонувати батькові. Але набрати адвоката Біляєва вона не встигла – телефон сам озвався треллю. Віра посміхнулась:



Анна Пахомова

Відредаговано: 23.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись