Пригоди лиса Рудика

Розмір шрифту: - +

Перше знайомство

На лівому березі річки Молочної, за 18 кілометрів на північний схід від міста Мелітополя, розкинувся Старобердянський заказник, або, як кажуть місцеві, Тамбовське лісництво. Створене людськими руками, серед безкраїх приазовських степів, за довгі роки лісництво перетворилося на справжній ліс. Річка Молочна, немов блакитна стрічка, в’ється степом та відокремлює лісництво від орних земель і пасовиськ.

Високі могутні дуби зростають тут поруч з ясенями та гледичіями, даючи притулок та їжу птахам і тваринам. Кримські сосни, ледь хитаючи десь угорі своїми кронами, немовби запрошують подорожуючих зупинитися та відпочити на мальовничих галявинах. Кущі черемшини, диких троянд та колючого терену під час цвітіння наповнюють повітря незрівнянним ароматом.

Багато тварин обрали собі за домівку цей ліс. Є тут: сарни, білки, куниці, борсуки, вепри, зайці і, звичайно ж, лисиці та безліч птахів.

У цьому лісі, на схилі яру, була розташована нора, яку обрав собі за домівку молодий лис на прізвисько Рудик. Нещодавно Рудик закінчив навчання у лісовій школі, але на відміну від своїх братів та сестер не збирався залишатися на місці. Ще малюком він мріяв про подорожі. Перечитав безліч книжок про пригоди мандрівників. Досконало вивчав мапи та туристичні листівки. На жаль, оточення Рудика вважало його бажання марною тратою часу. Лисиці реготали і насміхалися з його мрії.

Та ще Рудику було не до вподоби ночами йти до села та лазити там по курниках і клунях у пошуках крашанок, курчат або іншої поживи. Через ці відмінності однолітки не бажали приятелювати з Рудиком. Тому він здебільшого проводив час на самоті у прогулянках лісом.

У Рудика все було готове для далекої подорожі, аж до самісіньких Карпат. Йому дуже подобалися зображені на світлинах гори, вкриті лісами, стрімкі річки та потічки, мальовничі краєвиди. До Карпат, а саме на Гуцульщину, Рудик мріяв потрапити, щоб на власні очі побачити та почути, як грають на трембітах. Він бачив на світлинах ці велетенські дерев’яні труби. Навіть уявляв, як сидить у кущах край лісу, дивлячись на чоловіків, вдягнутих у мальовниче вбрання, і слухає їхню гру. Та вирушити наодинці у таку далеку подорож він не наважувався. Адже подорожувати самому сумно. А приятель, який би так само полюбляв мандри, не знаходився.

Одного дня, у середині жовтня, Рудик повертався додому з прогулянки. Він бігав до березового гаю дивитись, як з гілок обсипається пожовкле листя. Адже так цікаво стрибати за листками та хапати їх зубами. А потім можна було лапами згорнути листя у велику купу та з розгону стрибнути на неї згори. Листя пурхало на всі боки, злітало догори і, кружляючи, спускалося лисові на ніс або на спину. Награвшись досхочу, Рудик пішов додому.

Раптом він почув чиєсь схлипування. Тоненький голосок жалісно скаржився на життєві негаразди. Рудик оминув кущі шипшини і побачив біля пенька біленьке щуреня. Щуреня скиглило, смішно втираючи лапками очі. Рудик неголосно кахикнув, привертаючи до себе увагу. Щуреня миттєво припинило рюмсати. Витерло очі і з сумом глянуло на лиса.

— Ти ба! Білий щурик! Яка краса! — вражений побаченим, Рудик усівся на траву.

— Я так розумію, що ти з мене знущаєшся? — зітхнувши, спитав щурик.

— З якого це дива я повинен з тебе знущатися? Невже ти вважаєш, що у нашому лісі білі щури трапляються кожен день? Я чув, що такі є, але на власні очі бачу вперше. Тому й здивувався.

— З такого. Бо усі з мене глузують: брати з сестрами, учні у школі, а сусідська малеча і зовсім проходу не дає. Навіть миші й ті регочуть. Як тільки мене не ображали: «сніжок», «сніговий щур», «червоноокий», «вампір», «вовкулака» або «перевертень». Я ж не винен, що народився альбіносом? А очі в усіх альбіносів червоні.

— Не переймайся, мені це не дивина. З мене більшість моїх знайомих теж глузує.

— А з тебе чого? Ти ж такий, як усі!

— Та розумієш, у чому річ… Є в мене мрія. Вирушити у подорож країною, а мої рідні вважають, що це пустощі.

— Ти насправді мрієш про подорожі? — щурик від захоплення аж навшпиньки здійнявся.

— Мрію. Ще з дитинства. Вже давно б вирушив, але немає супутника.

— А ти далеко збирався подорожувати?

— До Гуцульщини. Хочу побачити та почути, як грають на трембітах.

— Гуцульщина? Та це аж у Карпатах. Туди, мабуть, більше тисячі кілометрів.

— Майже тисяча сто.

— І тебе це не лякає?

— Ні. Зазвичай я за годину пробігаю десять кілометрів. Можна швидше, але тоді більше втомишся. Тож якщо за день долати відстань у сорок чи п’ятдесят кілометрів, то за місяць можна дістатися до Карпат.

— А потім додому?

— Навіщо? Світ великий. Можна й далі мандрувати.

— Гарна в тебе мрія. Я теж замислювався на цю тему, — зітхнув щурик. — І в мене теж є мрії, які поодинці не здійснити.

— Так у чому річ? Пропоную об’єднатися і подорожувати разом.

— Зі мною? — у щуреняти навіть подих перехопило. — І ти не вважаєш мене потворним? Ти бажаєш зі мною заприятелювати?

— Саме так! Бо, по-перше, я вважаю тебе особливим, а не потворним. Ти не такий, як усі твої родичі, і повинен цим пишатися. Це ж треба! Біле щуреня одне на весь ліс!

По-друге, в тебе теж є мрії. Отже, ми схожі. Якщо ми з тобою об’єднаємося, то разом зможемо здійснити все, що забажаємо. Мені було б дуже приємно мати тебе за друга. До речі мене звуть Рудик. Ось тобі моя дружня лапа.

Рудик простягнув лапу щуреняті. Той зніяковіло опустив очі до землі, а потім обережно потиснув лапу Рудику.

— Я звусь Ярик! І я приймаю твоє запрошення разом здійснювати наші мрії!

— От і добре.



Andris Lagzdukalns

Відредаговано: 20.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись