Примарна декларація

Розмір шрифту: - +

Глава 5

Глава 5

 

Нічний вокзал мене зачарував. І не стільки габаритами, як своєю неперевершеною архітектурою. Будівля не виглядала аж занадто старовинною, але стилістика була витримана на найвищому рівні: витончені скульптури, мармурова підлога, готичні ліхтарі, різьблені лавки ніби зі сторінок історій про Шерлока Холмса, велетенський дерев’яний годинник на всю стіну і не менш велетенський плющ, що плівся аж до самісінької стелі.  

Людей навкруги було небагато, стукіт їхніх підборів розходився скрізь відлунням. До виходу в місто я йшла неспішно, роздивляючись деталі та заглиблюючись в навколишню атмосферу, наче як самої епохи Відродження.

Біля вокзалу чатували декілька автомобілів таксі. Поглядом обрала найближче і щоб не йти в обхід, вирішила спуститися мармуровим сходами прямо тут. Поки спускалася думок в голові промайнула ціла купа. Все ніяк не полишали слова Рози. Як би там здоровий глузд не повчав, та диму без вогню не буває. Але щоб місто ось так не відпускало, а до того ще й пам'ять відбирало, якось це вже занадто...

- Одразу помітно, що ви немісцева.

Я ледь втрималась, щоб, спускаючись з останньої сходинки, носом на асфальт не загуркотіти. Хіба ж можна так зненацька до людей підходити? Зазвичай, я не лаюсь, ну принаймні намагаюсь тримати різні цікаві вислови при собі, але тут не вийшло вчасно схаменутися і одне слівце таки вислизнуло ненароком.

Переді мною стояв молодий чорноволосий чоловік, з виразними гірчично-карими очима і трохи зухвалою посмішкою. Я опустила погляд  нижче - ага, патрульний, зрозуміло. Уніформа йому неабияк пасувала і тільки ще більше підкреслювала спортивну статуру.

- Ну як? Нічого? – схоже незнайомець помітив моє, так би мовити, дівоче оцінювання.

- Нічого особливого, я б сказала. – Ох і не люблю, коли чоловіки поводять себе настільки самовпевнено. Але його, схоже, це ані краплі не зачепило. Навпаки, патрульний сміливо обдивився мене згори донизу і ще сильніше посміхнувся:

- Мені подобається ваша норовливість. Ну, а те слово – вважаємо, що я його не розчув. До речі, Владислав, патрульний в місті. А ви у нас...? – чоловік доволі дружньо простягнув свою руку до мене. Я видихнула та все-таки потиснула у відповідь його долоню:

- Елеонора, з департаменту перевірки декларацій. Можна просто Нора або Елла.

Владислав присвиснув:

- Ого! Так ви у нас центральна? І що ж шукаєте в нашому місті? Пригод чи може гідну партію?

- А ви тільки-но почали мені подобатись, Владиславе. І ні те, і ні друге. Вибачте, година пізня, вже час іти. – Та не встигла я і кроку зробити, як чоловік перегородив собою шлях:

- Ні, ні, ні. Так не годиться. Я не можу вас відпустити, ви занадто гарна і привертаєте багато уваги. Треба потурбуватися про вашу безпеку.

- Вам ніхто не говорив, що ви дуже нахабний?

- Постійно це чую. Але дивлюся в ваші очі і нічого не можу з собою зробити.

- Послухайте, дорога неблизька, я справді втомилася, а завтра на мене чекає купа справ. Будь ласка, ідіть краще виконуйте свої прямі обов’язки.

- Так я їх і виконую! Оберігаю спокій наших гостей. Я вас підвезу, ви в готелі зупинилися?

Ох, і причепився ж, як реп’ях! А з іншого боку, знайомі патрульні в цьому місті мені не завадять. Може щось цікаве розповість.

- Добре. Гайда в готель.

- І, до речі, пропоную вже на «ти».

Якщо чесно, ніколи раніше мені не доводилося їздити разом з патрульними. Владислав охоче розповідав про все, що траплялося на нашому шляху і постійно зиркав в мій бік. Оця його посмішка підступна, хоч не дивися взагалі на нього!

Нічне місто приємно вражало. Я постійно ловила себе на думці, як дивовижно тут поєднуються стилістика бароко і сучасний дизайн, наче дві різні епохи сходяться саме в цьому місті.

До готелю ми дісталися швидко. Владислав мало не слова з мене взяв, що вранці я в першу чергу відчиню вікна свого номеру і погляну на красу, від якої просто подих перехопить. А пізніше, коли ми зустрінемося за вечерею, я розповім про всі свої емоції.

- Ну, з приводу вечері, я нічого не обіцяю, а ось номер твого мобільного собі б зберегла.

Гірчично-карі очі спалахнули і чоловік з неприхованим інтересом продиктував номер телефону.

- Я заїду за тобою о восьмій.

- Тобі негайно треба навідатись до отоларинголога.

- Навіщо?

- Бо ти не чуєш з першого разу. Я сказала, що не обіцяю повечеряти з тобою. Але подумаю. Дякую, що підвіз. - Забрала свої речі і хутко вийшла з автомобіля.

- Капець, як же мені подобається!

- Що?

- Твоя норовливість.

Я посміхнулася, махнула на прощання рукою і попрямувала в готель.

Зустріла мене мила приємна дівчина Вероніка, якій на вигляд мабуть нещодавно лише десь близько двадцяти виповнилося. Доброзичлива і трохи кумедна, вона моторно провела до номеру, а дорогою розповіла про всі переваги їхнього готелю. Потім запропонувала «пізню» вечерю, на яку я залюбки погодилась.



Александра Чернобай

Відредаговано: 27.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись