Примарна декларація

Розмір шрифту: - +

Глава 32

Глава 32

 

Я чула голос Марти, наче крізь сон. Кисла та трохи гіркувата суміш потекла аж в мізки. Чи то лише здалося? Не знаю. Мені стало тепло, проте тілом поворухнути я так і не могла. Ще й чомусь слів відьми ніяк не вдавалося зрозуміти. А потім з’явилася легкість. Я відчула себе пір’ячком, що може подорожувати повітрям. Мені подобався такий стан, проблеми втекли геть, натомість панував спокій. І це продовжувалось аж до миті, поки я не отримала ляпаса. Боляче не було, але неприємно ж, капець! Та не встигла й оговтатись, як отримала ще одного тільки з іншого боку. Я одразу підхопилася. Поруч сиділа Марта і вже завела руку, щоб і втретє гепнути мене по щоці.

- Ти зовсім здуріла?! – я відсунулася від неї подалі. – Лупцювати ж навіщо?!

- Вибач, але ти ніяк не хотіла прокидатися.

- Я не хотіла?! В тебе з головою все добре? Чим ти мене напоїла?

На обличчі Марти відбилася підозра. Вона почала прискіпливо вдивлятися.

-  Що? Де твій розум? В нас біда така, Ксенію викрали, ніж викрали, треба негайно об’єднати зусилля і робити щось, а ти пам'ять мою надумала стерти? Вчасно, Марто, нічого не скажеш!

У відьми очі збільшилися врази.

- Ти...ти що, все пам’ятаєш?!

- Уяви собі! – я по черзі рухала руками і ногами, аби остаточно впевнитися, що здатна нормально пересуватися.

- Цього не може бути... – Марту заціпило. Вона дивилася на мене так, як і я в свій час на Артемія. Прикладала руки до рота, потім прибирала їх, потім хапала себе за плечі. І як її зрозуміти?

- Не може бути чого? Зілля твоє не подіяло? Марто, скажи вже хоч щось?

- Ти...ти... – дико бачити, як впевнена і часом зухвала відьма зараз речення скласти не спроможна. Я стала на ноги. Треба, мабуть, її до Артемія негайно відвести, хоча його «величну» примарну присутність мені найменше в цю мить хотілося терпіти. Але Марта мене випередила. Вона також швидко підхопилася, підійшла до стіни і щосили вдарила по ній кулаком, голосно викрикуючи ім’я брата. Стіна почала осипатися. Ось так! Прямісінько на очах! І майже одразу утворився отвір, з якого після чергового поклику з’явився привид. Артемій виглядав напруженим. Помітно, що він ледве стримується, аби не підпускати до себе темні наслідки прокляття. І хоч зовні емоцій не видно, я відчувала, що всередині нього все палає.

Артемій вимогливо поглянув на сестру і сталевим тоном запитав, навіщо вона його покликала в такий спосіб. Мабуть, привида роздратувала терміновість. Чи ми завадили чомусь цікавому з Інною? Гадаю, якби можна було обійняти брата, Марта б це не замислюючись зробила. А так вона лише наблизилась до нього і з тремтінням в голосі промовила:

- На неї не подіяло, ані зілля, ані закляття. В мене не вийшло змінити її спогади.

Артемій зблід ще більше. Був би зараз день, і я б, напевне, не побачила його. Він швидко опинився поруч. Його зовсім не збентежило, що я відступила назад, навпаки, він дивився на мене, наче на ще одне диво світу.

 - Може ви нарешті поясните, що відбувається?

 Марта підійшла ближче і доторкнулася до руки:

- Норо, тільки в пам'ять істинного джерела неможливо втрутитися. Ми вкотре помилилися…Ти – справжня…Ти і є джерело!

Не знаю чому, але шкіра вкрилася мурахами. Весь цей час я жила лише здогадками. Саме ніж Пареуса повинен був показати, яке воно, моє нутро. Потім випадок з Артемієм, коли він ненароком ледь не спалив своєю отрутою, майже переконав, що я не маю жодного відношення до Оберегів. А тепер що ж, доведеться звикати до нової ролі? Я вже втомилася від безкінечної зміни мого призначення. Скільки можна? Хочу статики!

- Елеоноро… - Артемій намагався щось сказати, але я не дозволила:

- Я не бажаю з тобою зараз розмовляти.

Моя відмова спантеличила його:

- А можна дізнатися, чому?

Та замість мене відповіла Марта:

- Бо ти справжній дурень, брате! Доля подарувала тобі такий шанс, привела джерело до власного будинку, до того ж ту, яка закохалась по вуха, а ти…

- Марто! Що ти верзеш?! – я з жахом дивилася на неї і розуміла, що починаю зрадницьки тремтіти. Я не замислювалась, які саме почуття маю до Артемія. І чи взагалі це можна назвати почуттями, а не тим славнозвісним потягом, що має привести джерело до його Оберега? В мене почало темніти в очах, але Марта не припиняла знущатися:

- А скільки ще оце все триватиме, Норо? Скільки, скажи? Думаєш, я не бачу, яка ти в його присутності? Думаєш, твої ревнощі до Інни – то жарти? Гадаєш, я не розумію, що поряд з ним ти втрачаєш розум?! Я знаю, як воно, дорогенька. Бо відчуваю те саме... – Марта видихнула і опустила очі. Мова йшла про Владислава. Нарешті вона зізналася. Та чи вистачить сміливості зізнатися мені? Хоча б собі самій.

- Вам обом треба поговорити. Часу в нас небагато, тому через п'ятнадцять хвилин чекаю на тебе, Норо, в машині. І разом з речами. А ти, – відьма тицьнула пальцем в напівпрозору постать брата, - припиняй гратися і не будь падлюкою.

Марта вийшла. Ми залишилися в кімнаті наодинці. Артемій дивився на мене, а я на підлогу. Щоки палали дужче, ніж та отрута кілька днів тому.



Александра Чернобай

Відредаговано: 27.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись