"Прокляті рубіни" книга перша "Стилети Борджіа"

Розмір шрифту: - +

Глава дванадцята.

День третій. Шато «Литторал», долина Луари, Франція, травень 2014 р.

Льолька прокинулася на світанку. Пройшовши до ванної кімнати, швидко сполоснулася під душем, прибрала волосся, гладко зачесавши їх у звичний хвіст, який скріпила кольоровою гумкою. Вона вдягла свою улюблену майку й джинсові бриджі, на ноги босоніжки з різнокольорових ремінців. Тихенько спустившись на другий поверх, дівчина пройшла до свого кабінету.

На пісочній жаровні, яку на її прохання під час заселення приніс ввічливий до нестями Марсель, вона заварила кави. Підкурила цигарку та відкрила вікно. Так палячи й сьорбаючи міцний гарячий напій, Льолька насолоджувалася станом пробудження природи.

У кронах старих розлогих дерев, які оточували будинок, чулося неголосне щебетання птахів. Його заглушало тьохкання солов'я. Потім до цього концерту додалися незвичні звуки. Льолька здивовано визирнула у вікно й побачила нових виконавців.

На засохлій гілці клена влаштувалася сорока. Перебираючи лапками по сухій гілці, вона пронизливо зацокотіла й тут же замовкла. У відповідь на її крики відгукнулася якась пташка, що ховалась у кроні сусіднього дерева, визначити назву якого дівчина не змогла. Знову скрекіт сороки й у відповідь чвиркання пташки. Льолька засміялася. Цей діалог тривав хвилини зо три. Потім сорока полетіла собі, а юна письменниця продовжила свої спостереження.

Ось мокрою від роси травою пробіг рудий кіт, тримаючи в зубах спійману мишу. Краєчок сонця показався вдалині з-за обрію, додавши яскравих фарб до туманного ранку.

Докуривши вона загасила недопалок й зайшовши до туалетної кімнати сполоснула під вмивальником чашку. Підійшовши до столу, увімкнула ноутбук, розклала робочі блокноти, переглянула вчорашні записи.

Сюжет склався – і Льольці вже було неважливо, вгадала вона подальший хід подій чи ні. Вчора вони цілу годину спілкувалися з Люсею скайпом. Сувора керівниця схвалила її нотатки й залишалася задоволеною  обсягом роботи, який встигла виконати дівчина. Потім Льолька розповідала про своїх конкурентів та ділилася враженнями від спілкування з Луїзою де Фоссе, яка теж відзначила старання письменниці-початківця.

Відігнавши спогади, дівчина взялася до праці. Вона встановила собі планку до обіду написати два розділи, а потім піти на річку та до лісу. Їй дуже кортіло потрапити у лісову хатинку, ключ від якої, за розпорядженням графині, Льольці вручив слуга Жак, такий же увічливий та запопадливий, як і його колега. На сніданок вона не пішла. Довго вмовляла себе зателефонувати на кухню, але заважало почуття незручності. Потім дівчина уявила себе видатною письменницею, якій не личить снідати у товаристві інших мешканців елітного пансіону, й телефоном висловила своє побажання Марселю поснідати у кабінеті.

Хвилин через десять пролунав ввічливий стукіт. Льолька, відірвавшись від творіння, підійшла до дверей. Розкривши їх, дівчина на свій подив побачила не слугу з сервірувальним столиком, а Віктора Наумовича. Судячи за суворого виразу його обличчя, сталося щось важливе.

— Ольга, запрошую вас разом з усіма до їдальні. Сталося дещо неприємне й тому ми збираємо усіх учасників конкурсу.

— Що трапилося, Вікторе Наумовичу? Дивлячись на ваш пригнічений вигляд, я, навіть боюся припустити, що ..., — вона запнулася й витріщивши очі поглянула на видавця. — Що, О'Коннора вбили? — видихнула Льолька, від переляку притиснувши долоні до губ.

— Звідки ти знаєш? — чоловік пильно поглянув на дівчину.

— Боже мій ... Господи, та я ж написала про це ..., — вона знесилено спустилася на паркетну підлогу біля дверей.

— Коли написала? Про що?

— Учора ввечері написала, що свідка вбивця спочатку поранив на алеї в парку, а потім добиває в лікарні. Он текст набраний, — вона махнула рукою у бік столу. — А поруч з ноутом нотатки. Я вчора це з Люсею обговорювала, — Льолька схлипнула й заревіла, розмазуючи сльози по обличчю руками. — Це я його вбилаааа ...

— Ольга! Та що ти таке верзеш? Ти тут до чого? Ну, вигадала сюжет, ну збігся він з реальними подіями. Таке інколи трапляється. Навіщо через це засмучуватися й нести всяку нісенітницю. Заспокойся. Не потрібно тобі у такому вигляді йти донизу. Я накажу Марселю, щоб сніданок тобі подали сюди.

— Я вже заказаааала. Та який тепер снідааааанок ..., — продовжувала ревіти дівчина. — Я краще до лісу піду у хатинку, там спокійніше й смикати ніхто не буде. Тільки, Віктор Наумович, миленький не кажіть іншим, що це я його вбиииии ..., — потік сліз не зупинявся.

Безцеремонно відсунувши дівчину у бік, видавець увійшов до кімнати й зачинив двері. Підійшовши до міні бару, він дістав два келихи й хлюпнув у них трохи коньяку. Один келих він присівши простягнув Льольці.

— На ось, сьорбни коньячку, він допоможе. Потім поїси та йди до своєї хатинки, — зітхнув видавець.

Дівчина узяла келих й залпом проковтнула коньяк, немов порцію ліків. Проковтнувши спиртне, вона знизала плечима й простягнула порожній келих Віктору Наумовичу.

— Можна ще трохи?

— Можна, дурненька, — він простягнув їй свій келих, а вільною рукою погладив дівчину по голові.



Andris Lagzdukalns

Відредаговано: 09.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись