"Прокляті рубіни" книга перша "Стилети Борджіа"

Розмір шрифту: - +

Глава двадцять третя.

День дванадцятий. Комісаріат поліції округу Анжу, Анже, травень 2014 р.

Алекс в супроводі радника увійшов до кімнати для допитів, розташованій в будівлі поліційного комісаріату округу Анжу. Біля віддаленого кінця столу на прикрученому до підлоги стільці сиділа мадам Рені. Кисті рук жінки сковували тьмяно виблискуючи кайданки.
Від колишньої мадам Рені не залишилося й сліду. З її обличчя зникли привітність й шарм, які так подобалися Алексу. Літня жінка зустріла офіцерів поглядом, повним зненависті та злоби. Здавалося, зніми з неї кайданки – і вона кинеться на них в спробі розірвати на шматки або задушити.
— Ви готові до розмови, мадам? — радник присів на вільний стілець й поклав на стіл пластикову теку з паперами.
Алекс присів на другий стілець й, відкинувшись на спинку, склав руки на грудях. Він зустрівся поглядом з жінкою, яка ще кілька годин тому збиралася вбити його і Льольку. Дивно, але він не відчував до неї почуття помсти. Взагалі почуття, як такі, були відсутні. Перед ним сиділа злочинниця, чий кривавий шлях, нарешті, закінчився, а те, що він сам ледь не став її жертвою, зараз не мало значення.
— Що ви хочете від мене почути, офіцере? — тихо відповіла жінка.
— Усе. У нас доволі багато запитань, але вважаю, у вашому становищі буде краще розповісти про все, що сталося з самого початку.
— У моєму становищі? А яке моє становище? Ви що, зловили мене на місці злочину біля тепленького мерця, якому я встромила у груди стилет? Ні! Той пістолет, який нібито був у мене в руках під час затримання, не потягне на строк ув'язнення. Ніхто з присяжних не візьме на себе відповідальність відправити за ґрати літню медсестру.
— Мадам, не змушуйте нас даремно витрачати свій час. Ми обидва дуже втомилися за останні дні. Чи ви хочете, щоб я почав вам перераховувати всі ті докази, які нам вдалося зібрати? Так однією тільки біологічної експертизи буде досить, щоб прив’язати до вас одяг, маски й перуки, виявлені в кімнаті графині. Я вже мовчу про ваші сліди та відбитки пальців у підвалі. Викрадення людини - це дуже серйозний злочин. Визнайте, що ваші плани зруйновані. Саме зараз уся ваша зграя навперебій дає свідчення. І це не стандартна поліційна витівка. Все так і є. Вони топлять вас й топлять інших, щоб, хоч якось вигородити себе. Тому, я думаю, вам не варто відмовлятися, а потрібно допомогти нам з’ясувати роль кожного. Тоді й покарання ви зможете отримати більш м'яке, ніж те, яке вам зараз світить. Погодьтеся, у такому віці витримувати довічне тюремне ув'язнення буде дуже складно. Одна думка про те, що ви помрете в буцегарні й будете поховані в безіменній могилі на околиці кладовища, кожен день буде переслідувати вас, — радник замовк.
Жінка замислилася, відвівши погляд убік. Минуло кілька хвилин й вона знову подивилася на офіцерів. Алекс зазначив, що погляд її подобрішав.
— Накажіть повернути мої цигарки й дати завареної кави. І нехай знімуть з мене ці браслети, — вона підняла вгору кисті рук, «прикрашені» кайданками. — Це, право, смішно. Невже ви боїтеся мене?
— Це протокол, мадам. Так би мовити невеликий психологічний штрих, який постійно нагадує вам про те, в якому становищі ви зараз перебуваєте. Не мені вам про це розповідати. А щодо кави та цигарок, я зараз дам розпорядження, — він подав знак офіцерові в сусідньому кабінеті, який спостерігав за ними через затемнене вікно.
Через кілька хвилин двері до кімнати відчинилися й в приміщення увійшов поліціянт. Він поставив на стіл перед мадам Рені картонний стаканчик з кавою. Поруч зі стаканчиком поклав портсигар, мундштук й пластикову одноразову запальничку. Патрульний запитально глянув на радника й, отримавши схвалення, швидко зняв з жінки кайданки. Сховавши їх в чохол на поясі, він залишив кімнату.
— Ця історія почалася багато років тому. Я тоді була юною навіженою студенткою Паризького університету. На одному з ярмарків я познайомилася з Мішелем де Фоссе. Не дивлячись на те, що він був набагато старший за мене, у нас зав'язався запаморочливий роман. Граф своїми манерами вмів зачарувати будь-яку жінку. Букети квітів, подарунки, романтичні мандрівки до Лазурного берега, казино, театри, ресторани - все змішалося в різнобарвному калейдоскопі подій. Здавалося, цьому не буде кінця. Але все гарне має властивість швидко закінчуватися. Наша зустріч не стала винятком, — мадам Рені дістала з портсигара цигарку, встромила в мундштук й, клацнувши запальничкою, підкурила.
З насолодою затягнувшись тютюновим димом, вона випустила в стелю тонку цівку диму. Другою рукою вона взяла стаканчик з кавою й зробила кілька ковтків.
— Цілком пристойно. Дякую. Так ось, я продовжу. Початком кінця наших відносин стала моя вагітність. Не поспішайте з висновками, — жінка пригорнула до грудей руку. — Не дивлячись на те, що я була молода, я чудово розуміла, що ніякого майбутнього з Мішелем у нас не буде. Я навіть не мріяла про те, що коли-небудь стану графинею де Фоссе. Але на Мішеля ця новина вплинула вкрай негативно. Боже! Як він гримав на мене, бризкаючи слиною й розмахуючи руками. Як істерична домогосподарка він кидався посудом, бив ногами меблі. Я думала, що він мене вб'є. Але цього, як бачите, не відбулося. Нагорлавшись досхочу, Мішель почав вимагати, щоб я позбулася дитини, зробила аборт, але я категорично відмовилася. Ми ще кілька разів розмовляли з ним на цю тему, але я була непохитна. Я дуже хотіла дитину від нього.
Згодом мені стало здаватися, що Мішель звик до думки про те, що в нас з’явиться спільна дитина. Звичайно ж, ні за яке продовження нашого зв'язку не мало й бути речі. Я стала йому осоружна. Але він зняв мені гарну квартиру, сплативши її на рік вперед. Допомагав коштами. Сплатив консультації у лікаря. Мені почало здаватися, що він зрозумів моє бажання мати дитину й почав щиро допомагати мені. Як же я тоді помилялася.
Коли до початку пологів залишалося кілька тижнів, мені зателефонували сусіди моїх батьків й повідомили, що вони потрапили в аварію. Стрімголов я помчала в В’єрзон, де мешкали мамо та татусь. У півсотні кілометрів від Парижа в моїй автівці відмовили гальма і я на повній швидкості вилетіла з шосе.
Мадам Рені нервово докурила цигарку й загасила недопалок в попільничці. Зробивши кілька ковтків кави, вона продовжила свою розповідь.
— Коли я прийшла до тями, виявилося, що я перебуваю в госпіталі в Монтаржи. У мене народилася дитина. Хлопчик. Лікарю, який чергував в цей день, вдалося врятувати життя не лише мені, а й моїй дитині. Я попросила його повідомити Мішелю, що зі мною усе гаразд.
Через декілька днів до лікарні прийшов інспектор, який проводив розслідування. Від нього я й дізналася про те, що гальмівні шланги на моїй автівці були зіпсовані, а з моїми батьками нічого не траплялося. Однак, уже наступного дня він приніс мені новий висновок, в якому йшла мова про те, що автівка була справна, а я сама винна в аварії, не впоравшись з керуванням. Ось тоді я й зрозуміла, що це справа рук Мішеля. Я страшенно злякалася. Але не стільки за себе, скільки за сина. Мені довелося зникнути. Єдиний, з ким я поділилася своїми побоюваннями, був хірург, який врятував нас з Філіпом. У мене було трохи грошей. Через своїх друзів він допоміг мені змінити прізвище, влаштуватися на роботу. Потім він став моїм чоловіком.
Я почала жити під чужим ім'ям. Влаштувавшись, я змогла знову вступити до університету, вже під іншим прізвищем. Успішно закінчила навчання й почала працювати за фахом. Психологія стала не тільки моєю роботою, а й захопленням. А потім мій чоловік загинув в Африці, куди він поїхав у складі місії ООН рятувати людей під час громадянської війни в Анголі. До цього часу я вже добре заробляла, та ще отримала страховку за чоловіка. Філіп ріс чудовим тямущим хлопчиком. Все складалося напрочуд гарно. Через пару років я відправила його на навчання в Штати, а ще через рік знову вийшла заміж.
Мій другий чоловік був комерсантом. У нього була велика мережа будівельних крамниць, які торгували кахлем та обладнанням для ванних кімнат по всій Франції. Це був веселий життєрадісний чоловік. У вільний час ми об'їздили з ним всю Європу, дісталися до Північної Африки. А потім, коли наприкінці 90-х почалася криза, він збанкрутував. Ви навіть не уявляєте, наскільки сильно це його зачепило. Він став зовсім іншою людиною. Призвичаївся до алкоголю. Перестав цікавитися тим, що відбувається довкола. Став неохайний. Майже не розмовляв зі мною. Він марнував час, занурившись в папери, на яких креслив схеми якихось фантастичних проектів швидкого збагачення, або пропадав за стійкою бару у найближчому бістро, не просихаючи кілька діб. Я тоді була дуже зайнята на роботі. Таких, як мій чоловік, в той час виявилося занадто багато. Але ці люди не опустили руки. Вони шукали вихід, підтримку і якщо не знаходили її в своєму колі спілкування, то такою підтримкою для них ставала я. А на чоловіка в мене часу не вистачало. В один із днів мені зателефонували з поліції й повідомили, що він переходив дорогу в недозволеному місці та потрапив під вантажівку. Помер на шляху до шпиталю.
Я дуже важко переживала його загибель, взявши всю провину на себе. Не знаю, як би все це скінчилося, але саме в той час, я раптово перемикаючи канали на телевізорі, натрапила на випуск новин, в якому проскочив сюжет про Мішеля де Фоссе. Він посміхався з екрана, даючи коментар з нагоди презентації нового роману його дружини. Поруч з ним стояла молода красива жінка - Луїза де Фоссе. Ось з цього дня я поставила собі за мету помститися Мішелю за те лихо, яке він заподіяв мені. За те, що мало не вбив мене й мою дитину. Я звинуватила його в усьому поганому, що зі мною сталося в житті й вирішила, що він за це розрахується. Я не знала, як мені це вдасться зробити, але це бажання виникло саме тієї миті, коли я побачила Мішеля на екрані телевізора. Ось так все це й почалося, панове, — сумно посміхнулася мадам Рені.
— Це зрозуміло. Ви вирішили помститися графу. Але як вам вдалося вчинити все це? Невже вбивства Штофмана й антиквара теж спланували ви? Вони-то яке відношення мали до об'єкта вашої зненависті? — радник посовався на стільці й, діставши з кишені пачку цигарок, кинув її на стіл.
— А, ці двоє? Ні, це не я. Це доля. Зауважте, панове, але так склалися обставини, — посміхнулася жінка. — Хоча ці обидва мерзотники заслуговують на такий жахливий кінець.
Коли Філіп повернувся після навчання зі Штатів, він познайомився з Альбертом Луіньї. Під час навчання мій син влаштував кілька не зовсім законних угод, його, навіть хотіли депортувати з країни. Довести, звичайно, нічого не змогли, проте на замітку узяли. Тоді ж він потрапив в поле зору французької розвідки. Там припали до смаку авантюрні риси його норову, холоднокровність, вміння планувати операції кримінального штибу. Тим більше виявилося, що вони страшенно схожі з Альбертом за зовнішністю, навіть тембр голосу відрізнявся лише у невеликій тональності. Луіньї вже рік як був прийнятий на службу, але йому було потрібно прикриття. Двійник, який міг за потреби, створити йому алібі або навпаки - виконати брудну роботу в той час, коли Альберт був у всіх перед очима. Філіп чудово підійшов на цю роль. Вони дуже гарно працювали в парі, до того моменту доки не помер граф, а Луіньї не зайняв місце секретаря біля його удови.
— Але ж граф помер не своєю смертю, як ви стверджували? Адже це Філіп допоміг йому відправитися на той світ? — радник дістав з пачки цигарку й, клацнувши запальничкою, підпалив.
— Так, ви праві. Але довести це зараз вам не вдасться, бо Монсиньї, рятуючи власну дупу, знищив усі докази, — посміхнулася мадам Рені. — Коли Філіп прийняв пропозицію й пішов на державну службу, я розповіла йому, хто його батько. Сама я навряд чи щось змогла б зробити Мішелю. Занадто в різних шарах суспільства ми оберталися. Але знаєте, часом мені здається, що мене почули на небесах. Моє прохання щодо помсти. Я ж стільки раз висловлювала його в церкві, стоячи на колінах під час молитов.



Andris Lagzdukalns

Відредаговано: 09.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись