"Прокляті рубіни" книга перша "Стилети Борджіа"

Розмір шрифту: - +

Глава двадцять четверта.

Каланкі, передмістя Марселя, серпень 2014 р.

Льолька лежала на білому гарячому піску, на березі однієї з мальовничих бухт-каланків в передмісті Марселя. Теплі бірюзові хвилі час від часу вибігали на берег, ледь чутно торкалися її ступнів й приємно лоскотали. Поруч з нею, притулившись спиною до борту моторного човна, сидів Алекс, не поспішаючи, потягуючи пиво з бляшаної банки.
— Як тут гарнесенько, немов у моїх снах. Море чудове. Ось так би валятися на пляжі весь день й ні про що не думати. Просто знати, що у тебе все добре, а завтра буде ще краще. Але у мене так рідко виходить - ні про що не думати. Вічно юрба всіляких думок хитається у мене в мізках. Вигадки різні.
— Ти ж письменниця. Ось тобі й немає спокою від думок. Ти й зараз, напевно, новий сюжет складаєш?
— Ні, не вгадав. Згадалися наші пригоди. А що там з мадам Рені та її бандою? Ти мені так і не розповів. Я дивилася новини, але там все так невизначено. Майже нічого не зрозуміла. Давай, колись, детектив. Мені ж дуже цікаво я вгадала з сюжетом чи ні?
— Та там все просто. Тільки туману спеціально напустили. Контррозвідка загребла всі матеріали до себе. Вони ж не можуть допустити, щоб двоє їхніх співробітників опинилися на лаві підсудних? Луіньї відрядили годувати москітів кудись до Латинської Америки. Особливо йому пред'являти було нічого. Недонесення. Крадіжка коньяку. Несплата податків. Щоправда, була нагода пристебнути його за співучасть у твоєму викраденні й за замах на вбивство, але нас попросили про це забути. Дуже вже він цінний кадр, виявляється.
Філіпа за вироком військового трибуналу засудили до довічного ув'язнення за його витівки в Німеччині, за організацію низки вбивств та замахів на життя.
Рената в психлікарні й шансів вийти звідти у неї, як я зрозумів, немає. Мадам Рені теж склала їй компанію, тільки в іншому закладі. Ще на слідстві вона почала нести всяку нісенітницю. Ми спочатку думали, що вона грає, але мозгоправи дали однозначний висновок щодо її психічної ненормальності. Ось такий сумний підсумок подальшої долі цієї родини.
— Слухай, а хто написав всі ці п'єси, ну які в місцевому театрі ставили? Невже Рената?
— Ти зараз дуже здивуєшся, але їх написав Філіп.
— Ось це так! Я прочитала три й мені дуже сподобалося. Талановито написано. Цікавий сюжет, чудові діалоги. Гумор. Шкода, що Франція втратила такого драматурга.
— Ти абсолютно права. П'єси, написані Філіпом, дуже зацікавили одного з театральних продюсерів. Він каже, що вони геніальні. Схоже, що Париж, чекає чудовий сезон детективних прем'єр.
— Цікава штука життя. Адже Філіп міг прославитися як геніальний драматург, а здобув популярність як невидимий убивця. І то тільки в певних колах. Решта за нього навіть не дізнаються.
— Це був його вибір. Так само як і вибір, який зробили інші. Альберт міг одружитися з графинею, або розповісти їй про свою знахідку. Мадам Рені могла не казати Філіпу про те, хто насправді його батько, пробачити графові й забути за нього. Але вони вирішили інакше.
— А що з Лізою? Її випустили? — Льолька схопила Алекса за руку.
— Звичайно. Її життю більше нічого не загрожує. Звинувачення про перешкоджання слідству з неї знято.
— Бідолашна дівчинка. Мені її дуже шкода. Це ж треба, як їй не пощастило, — засмучено зітхнула Льолька.
— Ліза сама винна, і ти прекрасно це знаєш. Вона теж зробила свій вибір. Якби Ліза не піддалася на вмовляння Майдена, а залишилася з Альбертом, то, можливо, нічого б цього й не було. Хоча тоді, напевно, були б інші жертви. Адже ані Філіп, ані мадам Рені не відмовилися від думки зжити зі світу сімейство де Фоссе.
— Жах. Мені майже не віриться, що все це відбувалося насправді. Потім навіть снилося ночами. Добре, що я зуміла тоді виписатися. Коли всі події перейшли на папір, мене відразу відпустило.
— Ти розумниця. Твій роман ось уже місяць, як б'є всі рейтинги. Ти отримала світову популярність! — посміхнувся Алекс, сьорбаючи пиво.
— Алексе, розумієш, справа не в рейтингах, хоча це теж дуже приємно. Просто я відчуваю, що написала дійсно гарну книгу. Стільки відгуків. Мені дуже приємно, коли мій читач відчуває себе співавтором. Коли він читає книгу, яка написана, як йому, здається тільки для нього. Ось це має значення! А рейтинги ... Сьогодні є, завтра немає. Не знаю, якби не вся ця моторошна історія, мав би мій роман такий попит?
— Звичайно, мав би! Ти в мене геній!
— Досить. Припини мені дифірамби співати! Я не люблю, коли мене захвалюють. Он Дюма, Ремарк, Толстой, Пушкін ні за рейтингами не стежили, ні в конкурсах ніяких не брали участь, а їх читаю досі, — Льолька накинулася на Алекса, обурено жестикулюючи. — А хто мої книги читатиме через рік, або через десять років?
Дівчина несподівано схлипнула й підібгавши коліна обхопила їх руками, сховавши обличчя. Алекс відставив банку з пивом та підсів до неї, обійняв Льольку за плечі.
— Гей! Ти чого? Не переймайся, диво моє. Я завжди буду читати твої книги. І Марго, і Петрович, і ця твоя божевільна Даша. Ми всі будемо читати твої книги. А потім наші діти й онуки, наші друзі.
— Дякую, — Льолька підняла голову й ніжно поцілувала Алекса в губи. — До речі, а де вони? Їм би пора вже з'явитися.
Як би у відповідь на її запитання з води з’явилася голова Маргоші. Однією рукою вона оперлася на покрите дрібною галькою дно бухти, а другою зняла з лиця маску для підводного плавання. Виплюнувши загубник регулятора акваланга, Маргоша захоплено закричала.
— Молодята! Ви півжиття втратили! Це дивовижно, невимовно, незабутньо і ... Коротше це повний абзац, вау, клас і отпад! Все разом!
Вона сіла на мілководді, зняла ласти й розстебнула ремені спорядження. Неподалік від Марго на поверхні з’явилася голова Петровича. Навіть сорокахвилинне перебування під водою було неспроможне навести лад на його розпатланій чуприні. Вода стікала з його голови струмками, як з Нептуна, що вирішив вийти на берег. Схожість з Морським царем доповнювала мальовнича борода, яка стирчала немов заступ. Поруч з Петровичем виринули Дарина й Марк. Незабаром вся компанія, звільнившись від спорядження, зібралася біля моторного човна.
— Чого засумували, молодята?
Марго, надівши пляжного капелюха з широкими полями й сонцезахисні окуляри, мазала кремом для засмаги кошлату спину Петровича. У неї це погано виходило - крем не бажав проникати через кучеряву густу поросль, яка в достатку вкривала спину й плечі чоловіка. Але Марго не здавалася, а Петрович не заперечував.
— У вас весілля незабаром. Я вчора розмовляла з Луїзою. Вона наполягає, щоб усі святкові заходи пройшли в шато. Казала, що все село гуляти буде. Із засіків вже дістали барила зі старим коньяком. Ось це буде свято! Шкода тільки, що мені не можна, — вона погладила свій помітно кругленький живіт. — Але нічого. Я сухпаєм заберу! — розсміялася Марго. — Так чого ти ніс повісила, радість моя? — Марго знову причепилася до Льольки.
— Льоля переживає, що її книги ніхто не читатиме через кілька років, — замість дівчини відповів Алекс.
— Тюююю, — протягнула Дарина, з клацанням відкривши банку пива. — От завжди ти, подруга, остраху наганяєш. Марк нещодавно вирішив спробувати приміряти на себе личину літературного критика та за сумісництвом літературного агента, тому ми тобі такий піар влаштуємо, що і Пуаро, і міс Марпл від заздрості в трунах здригнуться. Твої книги й через сто років читати будуть.
— Дашка - ти чудовисько! Пуаро і міс Марпл - це не письменники, а літературні герої, — посміхнулася Льолька, глянувши на життєрадісну подругу. — Мені б твій оптимізм.
— Оптимізму ми теж наженемо. Не гальмуй! Але не це головне. Петрович з Марком тут неподалік пригляділи три дивовижних котеджі. Таке враження, що вони тільки нас і чекали. Ти повинна їх побачити. Татко мій вже аванс сплатив, щоб ніхто не забрав ці хороми.
— Дарина, ти з глузду з'їхала! Які котеджі? Який аванс? — Льолька, витріщивши очі, схвильовано дивилася на подругу.
— Звичайний аванс. Мовчи й не заперечуй! Ти ж відтепер маєш світову популярність. Ти ж зірка, тому повинна жити в найкрасивішому місці на землі й там творити свої шедеври! Забудь про київську «хрущовку»! У квартирі ми влаштуємо музей твоєї творчості, а на стіну біля під'їзду прибабахаємо меморіальну дошку: «У цьому будинку розпочала свій творчий шлях всесвітньо відома ...»! — підбила підсумки Дарина.
Судячи з посмішок, що з'явилися на обличчях друзів та коханого чоловіка, для них рішення стосовно придбання котеджів в передмісті Марселя новиною не було.



Andris Lagzdukalns

Відредаговано: 09.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись