Просвітлені. Епоха Змієносця

Розмір шрифту: - +

I. Астаянакс                          

 

Перед великим, майже повністю згорілим дерев’яним хрестом, що висів на єдиній вцілівшій стіні церкви, стоячи на колінах, молився богові чоловік на ім’я Астаянакс. Він просив допомоги і сил у прийдешній небезпечній та важкій справі. В правиці він міцно стискав маленький срібний хрестик.

Ось блискавка розсікла темне небо. За декілька секунд пролунав грім. Почали згущуватись хмари і темна тінь закрила сріблястий повний місяць. Вечір став темнішим, але до ночі було ще далекувато. Гряде буря.

Астаянакс підвівся на ноги. Він ще раз поглянув на обгорілий дерев’яний хрест і оглянув зруйновану церкву. Все, що лишилось від цієї релігії ‒ тінь давньої віри у розіп’ятого Бога.

Позаду єдиної вцілілої стіни розпростерся Темний ліс. Яку ж іще потрібно було дати назву для лісу, в якому повсякчас панує темінь, і який за давніми повір'ями, завше служив пристанищем для усіляких лихих сутностей. Було вкрай ризиковано йти лісом у повний місяць, але для Астаянакса необхідно саме цієї ночі потрапити у його глиб до розвалин давнього та забутого Сетернієвого замку. Астаянакс вирішив піддатись, як найого думку, дещо меншому ризику, а тому зміркував скористатись підземними ходами цього святого місця, від якого лишилась лише одна стіна із обгорілим хрестом на ній, і темне підземелля.

Астаянакс відшукав вхід до крипти, яка знаходилась прямо під пологом церкви. Двері підпирала масивна дубова балка, що колись підтримувала стелю. Астаянакс обійняв балку, зрушив її та повалив на підлогу. Вхід став доступним, та через великі зміцнені дубові двері виявилось не так легко пройти – вони були зачиненими. Від часу деревина, змащена смолою, не зотліла і не зогнила, а високоякісна сталь дверних завіс та замка, не поржавіла.

Чоловік свиснув кудись у пустоту. Через хвилину прибіг чорний пес, тримаючи в зубах шкіряну торбину. Ще через хвилину прилетів ворон. В кігтях він тримав таку ж саму торбину. Птах сів на руку Астаянакса. Той дістав з його торбини флягу, наповнену кирингидським міцним вином, яке відрізнялось від інших вин тим, що доволі добре горіло.

 – З тобою, Чорнокриле, ми зустрінемось на іншому краю лісу, – промовив Астаянакс. – А ти, мій кудлатий волоцюго, підеш зі мною.

Ворон полетів геть, несучи в кігтях торбину. Астаянакс вилив вино на завіси і замок дверей. Дістав з торбини кресало та кремній, запалив ними заздалегідь приготовлений смолоскип, підніс його до дверей і ті зайнялись вогнем. Зробивши ковток вина з фляги, він сховав її разом із кресалом у торбину і повісив собі на плече.

Терпкий незвичний смак вина пощупував язика. За декілька хвилин двері вже досить обгоріли, досить для того, щоб вибити їх. Астаянакс перевірив свої шкіряні обладунки, вони зручно на ньому сиділи та були міцно закріплені поясами і защібками на плечах та під руками, що з’єднували дві половини шкіряної кіраси. Він відійшов на відстань, що дозволяла йому добре розбігтись і протаранити двері.

Щосили відштовхуючись від землі він рушив вперед, і ті десять кроків, що він відміряв, перетворились у п’ять. Вдарившись у двері лівим плечем, Астаянакс повалив їх і ті з гуркотом впали. Разом із ними впав і Астаянакс, притримуючи правою рукою торбину. Він впустив на землю смолоскип. Швидко підскочивши на ноги, підібрав його. Зазирнув у торбину і перевірив чи все ціле. Переконавшись, що нічого не ушкоджено, Астаянакс простягнув перед собою смолоскип і почав вглядатись у темряву.
Крипта у якій знаходяться залишки померлих. Запах здавлений та затхлий. У повітря, після падіння Астаянакса, піднялась курява пилу, який він вдихав і той лоскотав йому ніздрі. Але чоловік стримався і здавив чихання міцно стискаючи губи.
         
Здається він щось почув. Пес також щось відчув і загарчав виставивши свої білі ікла. Астаянакс повільно ступав короткими кроками. Так він дістанеться до місця призначення лише до світанку, а це вже буде за пізно. Але зараз рухатись швидше він не міг. Щось підстерігало його у темряві. Він кинув смолоскип на кроків двадцять у глибину тунелю, в стінах якого почивали зотлілі залишки давно забутих пращурів, і той впав прямо під худі ноги якоїсь істоти. Вона трохи підійшла ближче, і у тьмяному світлі невеликого вогню смолоскипа можна було роздивитись скелета. У руках він тримав старого клинка, покритого пліснявою, брудом та іржею. Кістяний демон подивився своїми пустими очними впадинами на того, хто потурбував його прокляту темну обитель, а Астаянакс дістав батіг, що ховався під плащем на поясі. Без ніякого страху підійшов до не́чисті, і в декількох кроках від ворога, замахнувся. Пролунав свист і могучий удар розтрощив череп ходячого скелета навпіл. Але той лише трохи відступив назад, а потім повільно почав підходити вперед. Астаянакс ще раз замахнувся – батіг вирвав з рук скелета клинок і буквально підніс його своєму господареві. Астаянакс одним різким рухом скрутив батіг і повісив на пояс. Підбіг до нечисті і неймовірним ударом повністю роздробив його.
         
"Так, це тобі не від бика ухилятись, – подумав Астаянакс, згадавши недавнє випробування, що йому були влаштували."
         
Він підібрав смолоскип і оглянув меча. Вдаривши його декілька разів об стіну з нього обпали бруд та пліснява. Лише де-не-де плями залишились, та гіршим чи кращим від цього він не став. Він пролежав тут десятки, а можливо й сотні років, та лезо його не стало тупішим. У давніші часи людям були відомі якісь секрети по виготовленню надміцного металу, але він загубився разом з їхньою вірою у розіп’ятого Бога.
         
Астаянакс сховав меча за пояс і пішов далі. З кожним кроком він рухався все швидше. І навіть сам не помітив, як ходьба переросла у біг. Він вибрався з крипти у вузьких прохід, який з’єднував із таємними підземними ходами, що простягнулися приблизно аж на чотирнадцять верст під Темним лісом.
         
Багато годин Астаянакс бігав лабіринтами таємних стародавніх підземель. При кожному повороті він звірявся зі старою мапою, яку дав йому сам князівський воєвода Одар Великий, якому дали таке ім’я скоріше не тому, що він був славетним воєначальником, а через його високий зріст та грубу ведмежоподібну статуру. На шляху ніхто не зустрічався, лише декілька голодних кажанів, але Астаянакс влучно збивав їх батогом. Великої небезпеки вони не представляли, та все ж намагались наблизитись і вкусити то за руку, то за шию, або за обличчя.
         
І ось, після довгих блукань, він дійшов до великої зали. Колись тут зберігалися святі реліквії та книги, що ховали в собі таємні знання, недосяжні звичайним смертним. Та наразі це місце перетворилось у склеп, і повсюди лежали непоховані останки відважних хрестоносців, ченців та священників, які колись охороняли це святе місце. З часом усі реліквії та рукописи було втрачено. В історії не один раз з’являлась сила, яка прагнула заволодіти знаннями, що тут зберігались. Це були і різні демони, і люди, від звичайних розкрадачів могил, до непереможних упирів та воїнів з інших, зовсім чужих і далеких країв.
         
Десь там, на іншому краю зали, мав знаходитись вхід у підземелля давно покинутого Сетернієвого замку. Зараз ж там правлять злі сили. Руїни замку, і все, що довкола них, належить «нечистим», яких Астаянакс йде позбавити права там бути. Права, якого їм ніхто не давав. Ніхто не погодився на цей подви,г і Астаянакс не погодився б, якби його не попросив сам князь.
         
Астаянакс знав, що стелю зали вкриває ціла армія кажанів. Йому потрібно йти обережно, щоб їх не потривожити. Обходячи кістки та каміння він йшов вперед, зберігаючи тишу. Пес також йшов слідом за господарем так само тихо. Та ось він задер морду догори і почав гарчати. Господар наказав йому бути тихо, але пес його не слухав, навпаки, він почав гавкати. Астаянакс подивився вверх і побачив, як величезна темна тінь швидко спускалася до них. Він зробив перекат вперед. Саме тоді коли тінь була майже над ним. Обернувшись побачив велетенського кажана, який ледве не схопив пса своїми диявольськими кігтями. Астаянакс дістав батіг, замахнувся на кажана і розпоров йому крило. Але удар розбудив інших кажанів, і ті заметушились, а величезний кажан метушився на цегляній підлозі, і ніяк не міг піднятись у повітря. Тоді Астаянакс дістав меча, щоб заколоти його. Кажан кидався на Астаянакса і намагався його вкусити, а той, піймавши підходящу мить, замахнувся клинком і позбавив монстра життя, рубанувши йому в шию.
         
Монстр був поваленим. Але довкола кружляли голодні кажани. Вони були хоч і звичайного розміру, але вкусивши, могли заразити якоюсь болячкою. Астаянакс швидко побіг сходинками до дверей у підземелля замку, розганяючи кажанів палаючим смолоскипом. На щастя двері виявились відчиненими. Він разом із псом легко увійшов та зачинив за собою двері і втік від кажанів, які лише де-не-де покусали руки, але шкіряних обладунків їм не прокусити. Пес також був трохи покусаним. Тепер треба було лише молитись та надіятись, щоб через ці укуси у тіло не потрапило ніякої зарази.
         
Перед Астаянаксом повстав черговий довгий темний тунель. Його пес йшов трохи попереду, обнюхуючи все. Їм зустрілись скелети колишніх в’язнів, які досі були прикованими кайданками до стін. Камери були повні обгризених голодними пацюками кісток. Астаянакс одразу привернув увагу цих смердючих відразних тварин. Гризуни кидались на нього, але він влучними ударами своїм батогом розривав їх. Собака обнюхував все і всіх. Пацюки кидалися і на нього. Він їх миттєво загризав, але не їв їх. Не наважувався поласувати м’ясом цих затхлих жалюгідних тварин. Господар й без того добре його годує.
         
Раптом пес загарчав на купу кісток, що лежала посеред коридору. Та це були не людські кістки. З першого погляду важко сказати кому вони належать, але якщо уважно їх роздивитись, то можна буде сказати, що вони належать великій рогатій худобі. Астаянакс роздивився їх і побачив, що бичачим був лише череп, все інше належало комусь іншому, комусь подібному до людини. У купі, покритих товстим шаром пилу кісток, лежав старий побитий залізний щит та бойова сокира. Астаянакс обережно переступив кістки і пішов далі. Вони здалися йому дуже дивними і він не наважився їх чіпати. Однак вже за декілька кроків почув позаду себе якийсь шум. Обернувшись він побачив, як ті кістки затряслись і почали ворушитись. Через мить вони піднялися у повітря, здійнявся наче невеличкий вихор і кістки з’єднались в єдине. Перед Астаянаксом з’явився величезний кістяний велетень із бичачою головою. Старий щит та сокира, обертаючись вихором довкола, опинилися прямо у руках монстра, який тієї ж миті замахнувся на Астаянакса, який миттєво дістав меча і відбив удар. Наступним атакувати належало людині, і Астаянакс не зволікаючи замахнувся. Клинок застряг у величезному черепі бика. Меч добряче там засів, і його ніяк не можна було витягнути. Тому Астаянакс дістав батіг і повторив той самий фокус, що й зі скелетом у крипті. Замахнувшись батогом, він вихопив сокиру у свого супротивника – тепер вона була у Астаянакса в руках. Він вдарив нею чудовисько, та скелет блокував удар своїм щитом. І Астаянакс замахнувся ще раз. Цей удар був неймовірно потужним. Цього разу щит не допоміг. Астаянакс розламав його навпіл і ледве не роздробив скелета. Але той встояв і дістав зі свого черепа меча. Тільки-но він замахнувся, як черговий потужний удар сокирою відкинув його аж до стіни. Скелет впав і розсипався, немов старе трухляве опудало. Астаянакс підбіг до нього та одним ударом роздробив рогатий череп. Астаянакс знову вийшов з чергової битви переможцем. Хоч монстри та демони не були йому страшні, одначе й воїном він не являвся. Він пішов на цю справу маючи при собі лише один батіг тому, що майстерно ним володів. Астаянакс мав певну військову підготовку, та все одно мечем володів погано. 
         
В першу чергу Астаянакс перевірив чи цілий його ремінь. Йому здалося, що коли він діставав меча, то пошкодив його. Але ні, ремінь був цілим. Були б нього піхви для меча, не довелося б його тоді носити за ременем на поясі.
         
Астаянакс поглянув на купу кісток і задумався, чим собою представляють ці демони? Яка темна сила змушує оживати те, в чому життя вже давно не було? Які прокляття і ким промовлені володіють такою могутністю, щоб змушувати творити такі неймовірні та кошмарні речі?
         
"Проклята Ніч проти Мари! – подумки мовив собі Астаянакс і плюнув на кістки".
         
Астаянакс простягнув руку до купи кісток і підібрав сокиру. Вона здалась йому досить непоганою, але її нікуди було подіти. Тоді він, в одній з камер помітив обгризений щурами ремінець, який колись напевне належав для якогось тюремного стражника. Довелося трохи потратити декілька дорогоцінних хвилин на його пошуки. Перекинувши ремінь навскіс через плече і закріпивши на поясі, Астаянакс почепив на нього свою сокиру. Вона ховалась під плащем, але її, за потреби, можна було легко дістати. З нею йти було трохи важче, але це не уповільнювало його. І він рушив далі.
         
Вийшовши з підземелля Астаянакс опинився зовсім не там, де по ідеї мав опинитися. То був якийсь круглий зал із побитими кам'яними клумбами та широкими глиняними урнами набитими землею. Певно, це місце колись являлось внутрішнім садом. Але всі проходи до основної частини замку з цього саду завалені каменями. Астаянакс поглянув угору ‒ дах був відсутній. На фоні грізних темних грозових хмар, яких час від часу осяювали спалахи блискавок, височіла годинникова вежа. Він поглянув на стару мапу, що йому дав був воєвода, і зрозумів, що з вежі міг би потрапити у південну частину замка.
         
Знайшовши потрібні сходинки він піднявся на вежу. Підніматись було трохи важко, але це не виснажило Астаянакса. Частина сходів у самій вежі була зруйнованою, а тому довелося пригати по шестерням та лазити ланцюгами. Довелось навіть розгойдати старий маятник, щоб дістатись іншого краю зруйнованих сходинок.
         
Коли Астаянакс піднявся на самий верх, його чекала дуже неприємна несподіванка. Там сидів біля величезного вікна і вив на місяць справжнісінький вовкулака. Величезний кудлатий монстр сидів на підлозі. Його виття пронизувало шкіру і наводило неабиякий жах. Старий пес стримався і не загарчав на монстра, не виказавши себе й господаря.
         
Звірюка іще не помітив, що позаду нього хтось є. Астаянакс замахнувся, і батіг огорнув шию перевертня та почав душити. Але перевертень, смикнувшись від несподіванки, висмикнув батога з рук незваного гостя. Вовкулака загарчав і кинувся на нього. Астаянакс дістав меча, і немов списом, метнув монстрові в плече. Перевертень заревів від болю і повалився на підлогу. Не вспів він отямитись, як в те саме плече Астаянакс жбурнув й сокиру. І перевертень заревів ще дужче. Спочатку шалено заметушився лежачи на пильній підлозі, а потім затих і згорнувся. Астаянакс під своїми шкіряними черевиками помітив ланцюг, що припав товстим шаром пилу. Підібравши його він замахнувся і добряче вдарив ним вовкулаку по голові. Наступний удар розкроїв монстрові череп, а третім замахом огорнув ланцюга навколо шиї і знову почав душити. Перевертень лежав в безсилі. Астаянакс дістав зі своєї сумки невеличку пляшечку з цілющою живою водою і влив декілька краплин звірові в пащу. Спочатку здалося, що вовкулака помер. Та через декілька секунд його почало трусити. Кудлата шкіра стала вивертатись на зовні і перетворюватись на людську. Вовкоподібна морда втягнулась і набула людських рис. Через декілька хвилин звір перетворився на синьоокого чоловіка зі світлим волоссям.
         
– Ти хто? – ледве чутно запитав він у Астаянакса.
         
– На тобі прокляття, друже мій. Ти вовкулака.
         
– Я це усвідомлюю. Але звір, що в мені, знає лише смак м’яса, ‒ ледве чутно промовив чоловік стікаючи кров’ю, а потім знову запитав: ‒ Хто ти?
         
– Моє ім’я Астаянакс.
         
– Що ти тут робиш, Астаянаксе?
         
– Хочу зупинити зло.
         
– Ти не пройдеш цією дорогою, ‒ промовив вмираючий чоловік, зрозумівши, про що саме говорить Астаянакс. ‒ Тут майже все зруйновано. Тобі доведеться спуститись і піти старим кладовищем.
         
– Кладовища більше немає. Там тепер болото.
         
– Іншого виходу нема, – прошепотів чоловік і помер.
         
– Дякую тобі, – прошепотів Астаянакс.
         
Йому було шкода цього чоловіка. Найбільш всього він не хотів лишати цього бідолаху тут. Його потрібно було б поховати з почестями та дотримуванням всіх правил. Але все, що наразі Астаянакс міг зробити, це підібрати свою зброю і піти далі. Він пішов подивитись чи дійсно звідси немає проходу до замку. Відчинив двері, а за ними… прірва. Значна частина замку повністю зруйнувалась. Перевертень сказав правду. Кам’яні мури замку лежали далеко внизу. Все зруйнувалось. Доведеться дійсно все це обходити.
         
Астаянакс взяв ланцюг із собою і обмотав ним себе на поясі. Потім повернувся і спустився вниз. Пішов до виходу, за яким мало починатися болото.



Максим Власвіт

Відредаговано: 11.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись