Просвітлені. Епоха Змієносця

Розмір шрифту: - +

IV. Едельвейс

 

‒ Прошу вас, пане посол, підмайстри підібрали потрібні вам книги, ви вже можете пройти до бібліотеки. Нажаль усі магістри на разі відсутні, але й підмайстри, як мені здається, змогли дібрати для вас достатньо книг.
         
Низенький товстуватий двірський, разом зі своїм підсобником та двома вартовими одягнутими у довгі кольчуги, вклонилися і провели посла із кімнати для прийому важливих гостей (де той саме насолоджувався тістечками та солодким медом) до бібліотеки.
         
‒ А що там? ‒ запитав посол, вказавши праворуч від входу до бібліотеки, де стояло двоє вартових.
         
‒ Князівська скарбниця, ‒ відчиняючи двері і запрошуючи посла, відказав двірський.
         
‒ Бібліотека поряд із Родовою скарбницею! ‒ зауважив посол. ‒ Усе найцінніше в одному крилі замку?
         
‒ Дякуємо, але це, можна сказати, просто випадковість.
         
‒ А що це за поламана клітка на головній площі? ‒ раптом поцікавився посол. ‒ Якщо не помиляюсь, це була ведмежа клітка? До вашого міста завітав мандрівний цирк?
         
Двірський трохи змарнів на обличчі після цього запитання.
         
‒ Ні, цирку не було… Ви не повірите, пане, ‒ неохоче говорив двірський. ‒ Але з неба посеред міста упало гігантське драконяче яйце.
         
‒ І невже з того яйця вилупився дракон, якого ви посадили в клітку, а він її розламав? ‒ на диво серйозним тоном припустив посол.
         
‒ Ем, ні, яйце… розкрилося, наче бочка, а звідки виліз чудний хлопчак із дуже дивною шкірою. Він поводився надто по-чудернацьки, і нам довелося посадити його у клітку, але йому вдалося розламати її і втекти. Він виявився надто сильним. Розмовляв незрозумілою мовою і його манера поведінки була якоюсь ненормальною. Взагалі хлопчак являвся настільки дивним, що ми всі його злякались… За ним прослідкували вершники, скільки могли. Хлопчак втік до Рунистих гір, а там його слід обірвався.
         
‒ Ви це все бачили на власні очі? ‒ запитав посол.
         
‒ О, так. А князь, як я вже казав, саме на риболовлі.
         
‒ А яйце те куди діли?
         
‒ Воно у підземеллі, ‒ відповідає двірський. ‒ Після того, як хлопчак виліз із яйця, воно саме по собі зачинилося і стало цілим, наче ніколи й не розкривалося.
         
‒ Як цікаво, ‒ відказує посол. ‒ І що далі буде? Чи на цьому історія завершиться?
         
‒ Ні, я так гадаю. Хлопчика хочуть віднайти. Воєвода з Велсфер-Тісу Одар Великий, разом із княжичем Скамандрієм створили спеціальний загін із десяти воїнів, яких найменували Просвітленими. Щоправда сьогодні під ранок вони повернулись з Рунистих гір… ‒ двірський щось сумно зам’явся.
         
‒ І що? Не всі повернулись?
         
‒ Так, ви вгадали. Нажаль повернулась лише половина.
         
‒ А інша половина згинула?
         
‒ Так.
         
‒ Як саме?
         
‒ Вони нікому про це не розповідали. Проживають наразі у гостьовому домі. Чекають на повернення князя Войнера. 
         
Вони увійшли до темної затхлої бібліотеки. Слабкі вогники масляних ламп обливали дерев’яні стіни тьмяним бурштиновим світлом. Загалом увесь князівський замок міста Шелес-Тіса був побудований із дерева. Але дерев’яні стіни, для запобігання пожежі, обмащували глиною змішаною із кінським перегноєм (неприємного запаху від стін не було).
         
Низькі довгі стелажі із сувоями та книгами, що припали добрячим шаром пилу. Бібліотеку трохи занедбали.
         
‒ Ось книги, якими ви цікавились, ‒ поклав двірський руку на грубий дерев’яний стіл, недбало обкладений стопами книг у вицвілих шкіряних палітурках, чистими аркушами паперу, чорнильницею і декількома перами.
         
‒ Це буде довго і нудно, ‒ повернувся посол до двірського. ‒ Я б хотів аби ви мене лишили тут самого і щоб мене ніхто не турбував декілька годин.
         
Двірський розгублено роззявив рота.
         
‒ Певний час, ‒ переінакшив посол, зрозумівши, що придворний не відає, що таке години. ‒ Певний час мене ніхто не турбує.
         
‒ Абсолютно ніхто, ‒ уточнив двірський.
         
‒ Саме так. Велике дякую. Ловіть норку, ‒ посол простягнув йому срібну монету.
         
‒ Які ви щедрі, пане посол Івелій, ‒ прогелготів двірський. ‒ Якщо вам щось раптом знадобиться, вартові стоятимуть біля дверей.
         
Двірський цього разу вклонився значно нижче і вийшов, повільно зачинивши за собою двері.
         
Посол лишився у бібліотеці сам. Він швидко підійшов до столу з книгами і почав шукати одну єдину необхідну йому. Всіх інших книг він не потребував і попросив їх лише тому, щоб не виникли якісь підозри. Хоча лише одна поява посла уже мала б викликати певні підозри, втім наразі все йшло за планом.
         
Так званий пан посол сказав, що пише книгу. Про що саме ‒ не уточнив. Але попросив книги, які начебто необхідні для його роботи. Книги про древні княжі роди і переписи народів.
         
Посол Івелій з невеличкого князівства Раста́н, що знаходиться на південному-сході. Разом із бажанням провідати бібліотеку, він приніс новини зі свого князівства, які згодом передадуть для князя, коли той повернеться зі своєї двотижневої риболовлі на Мілководних озерах.
         
Спочатку було дивно, що не надійшло ніякого попередження про візит посла. Зазвичай князівство, як мінімум за місяць до цього, повинно присилати гінця із письмовим попередженням. Однак полос Івелій сказав, що прибув не так по політичним цілям, як по своїм особистим потребам. І до того ж обожнює подорожувати.
         
Прицмокуючи язиком, на якому ще лишився присмак м’яких пшеничних тістечок із вишневим сиропом і прохолодного солодкого меду, посол енергійно перебирав книги і швидко знайшов ту, що йому була необхідна ‒ «Родова Печатка-Миру Великого Роду Князівського. (Перерахунок усіх видів мирних договорів Велсфера Мирного, складений Придворним Двічі-Магістром Апатою родом з Крутури)».
         
Великий князівський рід, це той, що ішов від Велсфера Мирного. Родова печатка-миру, це печать, якою цей древній князь закріплював лише ті документи, у яких говорилось про мир. Усілякі домовленості про примирення між князівствами, дипломатичні узгодження мирним шляхом і тому подібне. Саме такі документи й були описані у даній книзі.
         
Теперішній князь міста Шелес-Тісу Войнер Кмітливий, начебто являвся нащадком Велсфера Мирного. А тому Печатка зберігалась у Родовій скарбниці. Тій самій, що знаходилась прямо за стіною бібліотеки.
         
Посол розкрив книгу і відшукав зображення печатки.
         
‒ Нізащо б не здогадався, що вона так виглядає, ‒ прошепотів він сам собі, розглядаючи старий малюнок.
         
Посол задумливо відвів голову у сторону і почав згадувати, як декілька днів назад таємно ходив довкола замку і розглядав приблизний розмір Родової скарбниці. Потім згадав те, що бачив по дорозі до бібліотеки.
         
Прикинувши оком розміри скарбниці із розміром бібліотеки, посол акуратно висмикнув сторінку із зображенням печатки. Відійшов у глиб бібліотеки, пройшов мимо скрипторію, двері якого були прочинені, але майстерня рукописних книг пустувала. Посол зупинився трохи далі середини бібліотеки, біля стелажа із книгами, що були прикуті лянцюгами до полиць.
           
"Певно якісь надзвичайно цінні писання, ‒ подумав про себе посол, окинувши оцінюючим поглядом шкіряні корінці прикутих книг."
           
Він підійшов до однієї зі стін і почав здирати з неї глиняну мазку. Коли це зробив, то дістав з-за поясу невеличку скляну пляшечку. Відкоркував її і облив прозорою рідиною оголені дерев’яні балки, з яких складалася стіна. Рідина надзвичайно швидко просочилася у деревину, лишивши на поверхні плівку білої піни. Далі дістав сірника і черкнув його об жорстку сторону дерев'яної коробочки з якої його дістав. Сірник зайнявся. Посол підпалив білу плівку на стіні. Буквально за п’ять хвилин вогонь почав роз’їдати деревину так, наче на розжареній пательні розтопилося вершкове масло. Їдкий зелений дим не підіймався до верху, а опускався на підлогу і осідав тоненьким щільним шаром чимось схожим на золу.
         
Прямо на очах у стіні утворилась діра, яка дозволяла проникнути до сусіднього приміщення.
         
Проникнути до Княжої Родової скарбниці.
         
Отож ніяким послом по імені Івелій цей чоловік не являвся. Він мав русяве кучеряве волосся, м’які та ніжні риси обличчя, високий зріст, горду поставу. Не було нічого дивного, що такого вродливого і славного чоловіка з харизматичним обличчям років тридцяти п’яти, та ще й в дорогому одязі, прийняли за самого посла.
         
Справжнім його ім’ям являлась милозвучна назва гірської квітки ‒ Едельвейс.
         
Він низько присів на носках і проліз крізь діру.
         
У Родовій скарбниці було холодно і темно. Едельвейс дістав з кишені невеличку скляну пляшечку і струснув її ‒ рідина всередині враз засяяла яскравим жовтавим світлом, яке освітило простір довкола Едельвейса майже на два кроки. Він підніс до сяючої пляшечки вирвану сторінку з книги і ще раз поглянув на малюнок печатки. Нічого подібного покищо не помітив. Усюди лежали всілякі прикраси, золото, срібло, коштовне каміння, обладунки, зброя, щити, дзеркала і древні неробочі кишенькові годинники, якими вже ніхто не вміє користуватися.
         
Багато, багато всього цінного та коштовного. Однак ні одна з цих речей не цікавила Едельвейса. Йому була потрібна лише печать. Спочатку він хотів її шукати у Велсфер-Тісі, але згодом дізнався, що приблизно триста сімдесят років назад, столицю розгромили і розграбували легіони імперії Ланко́н. І відтоді уперше Верховним Князем стала людина, в якій не текла древня кров Велсфера Мирного. Його нащадків потіснили до сусіднього міста і щоб зберегти усі скарби його роду (те, що від них лишилось), вирішено було перенести Родову скарбницю зі столиці до менш важливого міста. Адже Шелес-Тіс не являвся важливим стратегічним об’єктом. Захоплювати його означало дарма потратити сили. Штурмувати столицю, от що було головним.
         
Тепер печаткою ніхто не користується і вона століттями припадає пилом, як родовий спадок. Але як ж дивно виглядала ця печатка: це був металевий циліндр із вигравіюваними на ній незрозумілими візерунками. Велсфер Мирний казав, що ця печатка дісталась йому від самого бога Ферона, і що цією печаткою можна прочинити ворота то обителі богів. Однак яку саме обитель бог ковальства мав на увазі? Потойбічний Ирій, чи щось інше?
         
Багато легенд і міфів ходило про цю печатку. Одні історії забувались, інші з’являлись. Одні являлись вигадкою, інші ‒ переробленою, переінакшеною, викривленою правдою. І от саме цю викривлену правду й бажав перевірити Едельвейс.
         
Скарбниця ніяк не освітлювалась. Дивно, адже загальновідомий факт, що у темряві дорогоцінне каміння тускніє, і втрачає свій приваблюючий блиск. Їм потрібне світло щоб вони його поглинали для сяяння. Чому теперішній владика міста Шелес-Тісу, який начебто являється нащадком Велсфера Мирного, Войнер Кмітливий, так недбало ставиться до родових цінностей його великих славнозвісних предків? Щодо цього у Едельвейса була власна думка: князь Войнер насправді був далеко не кмітливим, а скоріше абсолютно навпаки. Звання князя йому дісталось по праву народження. Він ніколи не воював, не брав участі ні в яких походах, мирних чи військових. Він просто не заслужив бути князем. І не розуміє, що це таке насправді. Князь Войнер навіяв собі те, що оскільки являється якимось там пращуром прадавнього легендарного Великого князя, то автоматично стає владикою і нічого для цього робити не потрібно. У той час, як інші князі навчають своїх синів, загартовують княжичів, аби ті не погубили рідні землі, і тому подібне.
         
‒ Де ж ця печатка? ‒ Едельвейс ніяк не міг її знайти.
         
"Можливо бевзь Войнер її комусь продав? Цілком можливо. Хоча й навряд, але хто ж його знає."
         
Едельвейс ступав тихо, як кішка. М’які черевики зі сап’янової шкіри акуратно переступали поміж столами, стелажами, підставками для зброї, стійками для обладунків та щитів і підвищеннями зі скринями.
         
На одному із столів лежала невелика скриня. І оскільки Едельвейс не знайшов печаті, то вирішив, що вона замкнута в одній зі скринь. Він обрав найменшу. Тихо підійшов до неї… на мить звідкілясь пролунав якийсь шум, голоси та кроки, але вони зникли так само швидко, як і з’явились. Едельвейс завмер на секунду, прислухався, чи це не до бібліотеки. Потім, коли шум стихнув, і він запевнився, що двері бібліотеки не скрипнули, то поставив сяючу пляшечку на стіл поряд із скринькою та дістав з кишені дві тоненьких відмички. На скриньці висів старий замок, розкрити який здалось спочатку буде доволі легко. Але безрезультатно покопирсавшись у замковій шпарині Едельвейс зрозумів, що конструкція у цього замкового механізму дещо відрізняється від тих, з якими він мав діло раніше. Тоді Едельвейс заховав відмички і дістав іще одну скляну пляшечку, відкоркував її, нахилив над замком і обережно постукав по ній пальцем. З пляшечки на дужку замка сипнуло трохи білого порошку. Метал зашипів, його почало роз’їдати у тому місці, куди потрапив порошок. І за декілька секунд частини дужки не стало. Едельвейс дорікнув себе за те, що одразу так не зробив. Просто він був упевнений, що справиться і відмичками.
         
Обережно відхиливши дугу, щоб залишки кислоти не потрапили йому на пальці, зняв замок із вушок скрині і відчинив її.
         
Едельвейс угадав ‒ всередині лежала печатка. Чудна штуковина, яка геть не походила на всі інші види печаток, що йому були відомі. Він дістав її, оцінив наскільки вона дійсно незвична, на дотик не можна було зрозуміти, що то був за метал, і важила ці річ доволі легко ‒ надто легко, як для якогось металу.
         
Заткнувши печать ззаду за пояс, під плащ, щоб не було помітно, Едельвейс зачинив скриню, накинув зіпсований замок і направився до діри у стіні. Він замотав сяючу пляшечку у шматок тканини, бо погасити її ніяк не можна було (рідина сама через певний час втратить властивість світитись). Потім переліз через діру і опинився в бібліотеці.
         
Едельвейс піднявся і неочікувано для себе побачив перед собою старигана у чорній мантії із книжками у лівій руці, та запаленою лампою у правій.
         
Обоє завмерли дивлячись один на одного. Найбільш надійнішим для Едельвейса думалось буде смерть старого, але йому цього не хотілось. Та раптом старий гнівно скривився.
         
‒ Мені плювати, які цяцьки ти там собі пхнув за пазуху, гівнюк, але свої книги я псувати не дозволю. Всі гадали, що я вже не піднімусь з ліжка. Ага, два тижні боки вилежував. Але хвороба нарешті відступила. І ось я повернувся до своєї бібліотеки, а тут такий безлад, і пускають до неї усіляку погань.
         
Старий розвернувся і підійшов до столу з книгами, які начебто були потрібні для Едельвейса. Він поставив лампу та свої книги на стіл і взяв з нього іншу книгу.
         
­‒ Де сторінка? ‒ плюючись слиною, запитав старий.
         
Едельвейс не спускаючи зі старого магістра погляду, простягнув йому сторінку із зображенням печаті.
         
‒ Паскудник! ‒ каркнув йому магістр і нервово забрав у нього сторінку. ‒ Тебе вже тільки за це слід було би колесувати. І хто так складає книги, наче дрова у хліві! Страх!
         
‒ Я можу якось компенсувати збиток? ‒ тихо запитав Едельвейс. ‒ Можливо… ‒ недоговорив він і простягнув норку.
         
‒ Жодне срібло, і навіть золото, не зрівняється зі знаннями, ‒ все ще гнівно репетував магістр. ‒ Але й плоть потрібно чимось живити, ‒ сказав він і узяв монету.
         
Едельвейс стояв напружено. Старий помітив це.
         
‒ Ти, паскуднику, взяв тільки печатку? ‒ махнувши вирваною сторінкою, запитав магістр.
         
‒ Так.
         
‒ Нащо вона тобі?
         
Раптом десь з-за дверей почулися кроки.
         
‒ Пробачте, але мені буде спокійніше, коли я перестрахуюсь, ‒ сказав Едельвейс і підскочив до старого ззаду. Правою долонею узяв за зморшкуватий лоб, а лівою підніс до його носа чергову скляну пляшечку.
         
‒ Глибоко вдихніть, магістре, ‒ прошепотів він йому на вухо. Старий за декілька секунд заплющив очі і втратив свідомість. Едельвейс відволік його до крипторію…
         
Кроки за дверима наближались. Ось двері відчинились і в бібліотеку увійшов двірський.
         
‒ Прошу вибачення, що турбую, пане посол, ‒ низько вклонився він перед Едельвейсом, який переписував щось з книги на скручений півколом лист паперу. Він незадоволено глянув на двірського, але той кваплячись виправдатись за те, що завадив, промовив:
         
‒ Князь Войнер повертається з риболовлі.
         
‒ Коли прибуде у місто?
         
‒ Зовсім скоро. Уже прибув один з його охоронців, щоб попередити придворних.
         
‒ Це все?
         
‒ Я іще хотів поцікавитись, як довго ви у нас затримаєтесь?
         
‒ Гадаю десь на тиждень, ‒ відповів Едельвейс. ‒ Не хотів би затримуватись на довго.
         
‒ Зрозуміло, а ваші… ваші супроводжуючі? Вони лишились в конюшні, разом із конями і відмовились пройти до замку.
         
‒ Їм також знайдіть якусь кімнату, ‒ кивнув Едельвейс.
         
‒ Одну на трьох?
         
‒ Ага.
         
‒ Зрозумів, пане посол, ‒ двірський говорив з нотками підлабузництва і в його рухах також це помічалося. Він повільно вклонився, потім піднявся, а пан «посол» уже тримав витягнуту руку із норкою у руці.
         
Двірський вдячно й підлещено взяв її, ще раз вклонився і перепросив, та й вийшов собі.
         
Едельвейс поглянув на папір і на те, що він написав на ньому чорнилами: «наближається чортів підлабузник».
         
«Кроки підлабузника упізнати найлегше, ‒ подумав собі. ‒ Отож час забиратися звідси.»
         
Він згорнув аркуші паперу у трубку, затиснув їх під рукою і вийшов із бібліотеки. Двійко вартових, що стояло біля дверей розслаблено розмовляли про щось своє. Та як почули, що двері бібліотеки відчиняються, враз стали струнко.
         
Липовий посол поглянув на них серйозним поглядом і махнувши на двері, промовив:
         
‒ Там для того старигана, що заходив, стало зле. Можливо навіть помер, бідолаха.
         
‒ Як помер!? ‒ сполохалися вартові.
         
‒ Папером порізався, це дуже серйозно. Таке у магістрів часто буває. Здається навіть вену зачепив, чи то сонну артерію, ‒ Едельвейс говорив переконливо, а варта серйозно викотила очі. ‒ Чого стоїте, на мене витріщаєтесь? Краще ідіть перевірте. Він там десь посередині, серед стелажів.
         
Варта забігла до бібліотеки, а липовий посол швидким, але безтурботливим кроком, рушив коридором.
         
«Якусь дурницю я втнув, ‒ подумав собі. ‒ Втім, як завжди.»



Максим Власвіт

Відредаговано: 11.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись