Просвітлені. Епоха Змієносця

Розмір шрифту: - +

V. Трайгон

Попіл від багаття, яке зігрівало хлопчика по імені Трайгон уночі, розвіяв крижаний вранішній вітер. Сонце уже зійшло поміж горами і Трайгон вийшов на пласку скелясту брилу, щоб зігрітись. Його костюм вбирав сонячне світло і швидко нагрівався, не зважаючи наскільки слабко світило сонце. Шестикутники бурштинового відтінку з яких складався його костюм переливалися веселковими барвами на сонячному світлі. Від цього довкола Трайгона утворювався ледь помітний сяючий ореол. Невисока скеля, на якій він сидів, злегка звисала над мілкою річкою. Дзюрчання води, шелест дерев, шум вітру та спів пташок відволікав Трайгона, і він на недовгий час забувся про довгі важкі дні і ночі, які він провів у цих горах відтоді, як втік із міста від людей, котрі його сильно налякали.
         
Трайгон глянув на свій кишеньковий комп’ютер, який у вигляді широкого браслету, знаходився на його лівій руці. Натиснув на декілька сенсорних кнопок і екран видав дані про погоду: температура повітря, рівень вологості і так далі. Потім на екрані з’явились показники стану його здоров’я. Загальний відсоток дорівнював сімдесяти чотирьом ‒ не надто добре. На екрані вискочили поради, як підвищити здоров’я. Червоними літерами позначилась порада щодо потреби їжі. Так, Трайгон був голодним. Він майже нічого не їв. Окрім декількох грибів, рибин та ягід, які йому пощастило добути. Все, що він знаходив з їстівного, спочатку прикладав до екрана комп’ютера, аби той проаналізував на наявність отруйних речовин.
         
Сильно заболіла голова. Перед очима почали блимати уривки спогадів. Після анабіозу завжди з’являється тимчасова амнезія. У голові немає жодного спогаду із минулого життя. Трайгон пам’ятав, що знаходився космічному кораблі, який рухався у заданому напрямку, але куди саме ‒ не пам’ятав. У анабіозі він міг пробути сотні, а то й і тисячі років. При цьому він залишався дитиною. Абсолютно усі життєві процеси у його тілі гальмувалися, але тепер, після пробудження, процеси відновили свою нормальну функціональність і Трайгон буквально за три-чотири роки розвинеться до дорослої сформованої особини.
         
Костюм Трайгона являвся комбінезоном у якому він увесь час перебував в анабіозі. Сон тривав багато років і матеріал з якого зроблений костюм зрісся майже зі всією шкірою і тепер являвся наче другим зовнішнім шкірним покривом. Але за декілька днів костюм почне злізати. Він буде линяти, як зміїна шкіра. По іншому костюм зняти у даному становищі не можна. На кораблі Трайгона помістили б у ванну зі спеціальним розчином, у якому комбінезон розчинився б, немов цукор у воді.
         
Коли костюм увібрав достатньо енергії і зарядив комп’ютер, Трайгон увімкнув голосовий інтерфейс.
         
‒ Комп’ютере: сигнал рятівної капсули, ‒ промовив Трайгон до браслета тонким дитячим голосом.
         
Сигнал присутній ‒ відповів комп’ютер.
         
‒ Місце знаходження рятівної капсули.
         
Капсула знаходиться приблизно у двадцяти кілометрах у напрямку півдня.
         
«Цього не може бути, ‒ здивувався Трайгон.»
         
Опинившись у горах, комп’ютер почав вказувати йому абсолютно не той шлях до його рятівної капсули, яка зосталась у місті, що знаходиться на північному-заході. Трайгон боявся, що високі гори блокуватимуть сигнал від капсули, і на якийсь час сигнал дійсно пропав, однак потім знову з’явився, але вже надходив з іншої сторони...
         
Трайгон важко зітхнув і підняв голову доверху на яскраве блакитне небо. Це неймовірне видовище поки-що являлось йому єдиною розрадою. І враз він помітив на небесній гладі того, чого раніше не помічав. Щось дивне, схоже на шутчний супутник планети, або якусь космічну орбітальну станцію. Трайгон направив на небо руку із браслетом і сфотографував об’єкт. Потім збільшив картинку і почав роздивлятися: схоже на колесо зі шпицями посередині. Чи бува це не його корабель? ‒ він не пам’ятав. Не пам’ятав, як той виглядав.
         
Сигнал від рятівної капсули йшов десь з глибини гір. Розумніше було б повернутись до міста і спробувати встановити контакт з тутешніми обивателями. Але Трайгон вирішив ризикнути і послідувати на інший сигнал. До того ж жителі цієї планети його налякали своєю агресивною поведінкою. Зрозуміло було, що загальнокультурний розвиток на цій планеті у даний момент перебував на доволі низькому рівні.
         
Світло сірі очі Трайгона перших декілька днів весь час сльозились і подразнювались. Тіло свербіло, а у нутрі все шкреблось, ніби миші рили там нори. Однак потім все стало в нормі. Чи це організм Трайгона прокидався після анабіозу, чи це він так пристосовувався до тутешньої екології.
         
Голод посилився. Хлопчик зліз зі скелі і пішов по вкритому річковою галькою березі до води. Присів на одне коліно, нахилився над потоком і почав пити. Крижана вода обпалила всередині грудини теплі нутрощі і для Трайгона знову стало холодно. Схилившись над водою, він звернув увагу на хрестик, що висів у нього на шиї на металевому ланцюжку. Він не знав, а точніше не пам’ятав, звідки він у нього.
         
Трайгон опустив у воду руку і став чекати. Комбінезон покривав майже все його тіло, відкритим лишалось лише обличчя. Під час анабіозу обличчя прикривала спеціальна маска, і вона повинна була б зостатись на обличчі, але Трайгон чомусь прокинувся у рятівній капсулі без неї.
         
Першого дня Трайгон не міг толком усвідомити, що відбувається. Не міг нормально думати. Але тепер його думки чіткі і розсудливі.
         
Через хвилини три прямо до руки Трайгона підпливла рибина. Він її міцно схопив і вижбурнув на берег. Потім знову опустив руку і ось таким способом впродовж п’ятнадцяти хвилин зміг піймати шість невеличких рибин. Риби самі підпливали до руки Трайгона, і йому лишалось лише схопити їх.
         
Поки рибини плюскотілись на березі, намагаючись дібратись до води, Трайгон набрав деревної кори, сухої трави та сухогілля і склав їх у купку між двох високих каменів. Стиснув пальці на руках, окрім вказівних, які приставив до купки хворосту. Він тримав вказівні пальці внутрішніми частинами паралельно один до одного і враз між ними проскочила блакитна електрична іскра. Наблизивши пальці трохи ближче один до одного, між ними знову на одну коротку мить спалахнула іскорка. Через декілька секунд іще одна, за нею іще, потім декілька іскор підряд, і осьу сухій траві з’явився вогник.
         
Коли вогонь розгорівся, Трайгон підкинув гілля побільше. Одну гілочку обсмалив на вогні і загострив об камінь. Гострим кінцем порозпорював животи рибам, повиймав нутрощі. У багаття кинув декілька плоских каменів, і коли ті розжарились поклав на них по рибині. Він не знав, що саме це за риба, як вона називається, але чистити луску не потрібно було. На його планеті теж водиться риба, практично така сама, як і тут. І взагалі, фауна і флора на цій планеті являлись надзвичайно подібними до тих, які існували на його рідній планеті. Трайгон тепер ніколи туди не повернеться ‒ він переселенець.
         
Почав потроху згадувати.
         
Їх летіло на кораблі двадцять мільйонів. Двадцять мільйонів людей, які назавжди розпрощалися зі своєю рідною планетою ‒ Землею. Вони зійшли на борт космічного корабля, якого назвали простою, але багатозначною назвою «Надія». Він вирушив із Сонячної системи… А от куди саме ‒ цього у пам’яті Трайгона іще не проявилось. Увесь шлях корабель мав просуватись на спеціальних двигунах, які робили так, що простір перед кораблем розсувався, а позаду стискався, і за рахунок цього корабель набирав швидкість близьку до швидкості світла. При зіткненні з космічним об’єктом двигуни розсували б при цьому простір попереду, проходячи в прямому сенсі повз зустрічний об’єкт.
         
Трайгон дістав руками із багаття одну з рибин. Вогонь не наніс йому жодної шкоди, бо костюм захищав шкіру. Почекавши поки вихолоне, Трайгон покуштував свій сніданок ‒ пісна, але їсти можна. Пощастило, що в ця риба мала небагато кісток. Спочатку, коли Трайгон пробував їсти уперше, після того, як утік із міста, він не відчував ні смаку, ні запаху. Тепер усі його відчуття працюють нормально. Запах смаженої риби і її несолоний смак.
         
Хлопчик вирішив спробувати згадати, що він їв останнім, коли покидав Землю, і йому здалося, що це було щось зелене, ‒ але що саме? Трайгон напружив пам'ять і зрозумів, що не може пригадати назви жодного фрукта чи овочу. Усі назви крутяться десь на кінчику язика, але там й зостаються.
         
Намагаючись пригадати, Трайгон відкинув голову назад, спрямувавши погляд у небо. І йому в очі знову трапився той об’єкт. Космічний апарат саме пролітав неподалік від сивуватого тоненького серпа молодого місяця, що ледь проглядався на блакитному фоні чистого безхмарного неба.
         
«Місяць, ‒ подумав собі Трайгон». Адже довкола його Землі також обертається Місяць. Такий ж самий. Цікаво чи це збіг, чи можливо більшість планет на яких сформувалось біологічне життя, мають природній супутник, який являється однією з безлічі причин виникнення самого життя на планеті?
         
Він цього не знав. До цього моменту Трайгон бував лише на одній планеті. Не враховуючи Місяць його Землі, з якого і стартував у найдовшу подорож в історії Землі перший космічний корабель із двадцятьма мільйонами землян на борту.
         
Смажені рибини зникали одна за одною. Весь рот був засмальцьований.
         
З’ївши всю рибу, Трайгон пішов до річки умитися і попити. Потім йому захотілося до туалету. Добре, що у комбінезоні передбачені для цього блискавки в потрібних місцях, які можна розстебнути і застебнути.
         
Наситившись і справивши потреби, Трайгон тепер був готовий продовжити рухатись у бік сигналу. Він загасив багаття і рушив вздовж річки проти течії. Сонце піднялось вище, стало трохи тепліше. Від річки в обличчя віяло прохолодою. Але чим далі в гори просувався Трайгон, тим більше вони нависали над ним і вже через годину своїми верхівками прикрили сонце. Стало холодніше.
         
Річка повертала ліворуч, у протилежну сторону від тієї, звідки ішов сигнал. Трайгон звернув праворуч і через декілька сотень метрів відчув, що починає підійматися все вище. Почалися круті схили і непрохідні хащі, які треба було обходити.
         
Пройшло трохи часу і сонце піднялось іще вище й визирнуло між двох гірських верхівок.
         
Чим глибше Трайгон заходив в гори, тим більш збентежено та напружено він себе почував. Дерева густішали, схили крутішали. Весь час звідкілясь доносився якийсь шум. Десь хрусне суха гілка, десь зашумить у хащах, а десь щось видає незрозумілий моторошний звук.

В якийсь момент Трайгон помітив, що стало якось темно. Небо повільно затягувало важкими сірими хмарами.
         
Коли Трайгон зійшов на один зі схилів, до його вух раптом долинув звук води. Він направився у ту сторону і натрапив на неширокий потік води. Це було і не джерело і не річка, а щось середнє. Попивши води, Трайгон став підійматись іще вище. В одному місці схил гори припинявся і утворювалась відносно рівна площина, посеред якої знаходилось невеличке озерце, яке наповнював невисокий водоспад. А з того озерця витікала вода далі униз, утворивши той потік, який привів сюди Трайгона.
         
Хлопчик задивився на це озерце, але з-за хащ йому було погано видно. Він ступив крок уперед і враз помітив на березі білу постать. Дівчина у білій довгій сукні, аж до землі, і довгим темним волоссям, яке спадало… спочатку для Трайгона здалося, що то частина сукні, але пригледівшись, він роздивився у неї на спині крила.
         
Дівчина скинула свою сукню і крила чітко виділилися на дивному чудернацькому надто волохатому тілі. Показались ноги ‒ не людські, а конячі і пишний конячий хвіст.
         
«Наче казковий сатир, ‒ подумав собі здивований Трайгон».
         
Дивна істота, по статурі і стрункому сану яких точно можна визначити ‒ жіночої статі, повільно занурилася у воду. Трайгон тихо вийшов з хащ і підійшов до берега. Дівчина відпливла на метрів десять, майже до водоспаду. Хлопець поглянув на сукню, що лежала на кам’яному березі. Обережно піднявши її, став роздивлятись і збагнув, що ця сукня являлась із зшитих між собою пелюсток квітів.
         
‒ Вітаю, людський хлопчику! ‒ пролунав несподівано за спиною дзвінкий голос.
         
Трайгон різко обернувся. На березі стояла та сама дівчина. Він глянув у воду і побачив, що в озері нікого нема. Буквально за декілька секунд, якимось неймовірним чином, ця істота опинилась на березі.
         
‒ Ти говориш. І я тебе розумію, ‒ здивовано промовив Трайгон.
         
‒ А чому ж тобі мене не розуміти?
         
Хлопець нічого їй не відповів.
         
‒ Хто ти? ‒ весело запитала вона в нього. ‒ Ти якийсь дивний.
         
‒ Ти теж, ‒ відказав Трайгон. ‒ Хто ти така?
         
‒ Я Ві́ла, ‒ відказала дівчина. ‒ А ти?
         
‒ Трайгон, ‒ неголосно сказав хлопчик. ‒ А багато таких, як ти?
         
‒ Я одна така, але мене багато, ‒ загадково відповіла Віла. ‒ А тебе, таких, як ти, багато?
         
‒ Надіюсь, що так, ‒ хлопець мав на увазі тих два мільйона людей, які летіли з ним на кораблі.
         
Віла почала повільно ходити довкола Трайгона і пильно його роздивлятись.
         
‒ Не хочеш віддати мені мою сукню? ‒ усміхнено запитала вона.
         
Трайгон неквапно простягнув сукню і та враз розлетілася на безліч пелюсток, які полетіли до Віли, облягли її волохате тіло, утворивши ту саму сукню, яка прикрила конячі ноги і хвіст. Віла розправила крила, декілька разів тріпонула ними і склала назад.
         
‒ Це що ‒ чари? ‒ роззявив рота вражений Трайгон.
         
‒ Хм, а я гадала, що ти бажаєш підкорити мене собі, ‒ прищурила очі усміхнена Віла.
         
‒ Підкорити? ‒ перепитав хлопчик.
         
‒ Я стану беззаперечно підкорятися для того, хто відніме у мене сукню, бо без неї я перестану бути безсмертною. Але бачу, що ти дійсно не знаєш хто я. І видно мені, що душа твоя добра та благосна. Хочеш, я зроблю тобі будь яку послугу. Бо видно мені іще, що ти потребуєш допомоги.
         
Заглянувши у очі Віли, що сяяли неприроднім смарагдовим кольором, Трайгон намагався зрозуміти, що саме перед ним знаходиться. Можливо це марення? Можливо вода, яку він випив, містила отруту якихось рослин чи грибів, які ви́кликали у нього галюцинації?
         
‒ У Рунистих горах людям не місце. Тут панують духи та сили первозданної природи. Духи та сили ‒ як темні, так і світлі, ‒ промовила Віла.
         
Вона ходила плавно та безшумно. Весь час приємно посміхаючись.
         
‒ Ти якась міфічна істота? ‒ запитав Трайгон.
         
‒ Людьми про мене складено чимало міфів та казок, ‒ відказала Віла. ‒ І, зважаючи на те, що відбувається зараз, у майбутньому буде складено іще більше.
         
‒ А що зараз відбувається? ‒ Трайгон не спускав задивованого погляду з Віли.
         
‒ Границі між світами тоншають, ‒ пелюстки із сукні Віли раптом розлетілись у повітрі білою хмариною і оточили Трайгона. ‒ Здається, наче Ніч проти Мари триватиме постійно. Увесь час.
         
Голос Віли розмножився і звучав одночасно зі всіх сторін.
         
‒ Яка іще Ніч проти Мари? ‒ запитав Трайгон, вертячи головою по сторонам, марно намагаючись щось розгледіти крізь кружляючі довкола нього пелюстки.
         
Трайгон розгублено крутився на місці і враз пелюстки заспокоїлися і відлетіли від нього. Вони осіли на Вілу, знову утворивши на ній чудну сукню.
         
‒ То тобі допомогти? ‒ знову запитала вона.
         
‒ Допоможи, ‒ розгублено відказав Трайгон.
         
Віла дзвінко засміялася, розпростерши в сторони свої крила.
         
‒ Темніє, ‒ сказала вона, переставши сміятись. ‒ Хмари згущуються. Треба попросити у альв, щоб вони освітили нам шлях. Інакше ти, мій маленький Трайгоне, можеш стати жертвою недобрих сил… Покажи у яку сторону нам йти.
         
‒ Ем, гаразд, ‒ невпевнено мовив хлопчик, і зиркнувши на свій браслет, вказав пальцем на південь.
         
‒ Не варто тобі, такому маленькому, ходити на південь у глиб гір, ‒ турботливо посміхаючись, сказала Віла. ‒ Краще давай підемо на схід чи північ, геть із гір.
         
‒ Ні, мені потрібно саме у глиб гір, ‒ невпевнено, але наполегливо відказав Трайгон.
         
‒ Ну, то ходімо.
         
Віла направила вказівного пальця на північ і враз у тому напрямку довгою вервечкою загорілися різнобарвні сяючі вогники, які освітили раніше непомічену Трайгоном стежину.
         
‒ Альви нам освітлять дорогу, ‒ усміхнено сказала Віла і поплила по землі вздовж вогників, а Трайгон швидко, але несміливо рушив за нею.



Максим Власвіт

Відредаговано: 11.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись