Пісок крізь пальці

Розмір шрифту: - +

Глава 11

ГЛАВА 11

 

Одного ранку прокинулася Лушка від нудоти. «От такої. Що ж це таке? Вчора майже нічого не їла – воду одну пила. А сьогодні вперше це дало свої ознаки? Треба води святої випити», – подумала вона й встала з припічка. Відсьорбнула святої води, перед очима поплили різнокольорові кола. Дівчина знову лягла на припічок. Та треба ж вставати. Зараз тітка встане, бурчати буде, що піч ще не розтоплена.

Тітка Фрося зазирнула за фіранку, подивилася на бліду Лушку й перехрестилася.

– Тітонько, – тихо позвала Лушка, – мене чогось нудить.

– Іч, нудить. А ти думала, що виносити хлопчика, то без нудоти буде? Ти матір’ю будеш, Лушко. Лежи. Я сама піч розтоплю.

Тітка пішла в кімнату.

– Матір’ю? – здивувалася Лушка.

А потім згадала, про Альберта-мольберта й зашарілася. Дитина! В неї буде дитина! Серце радісно закалатало. Жінка поклала руки на живіт і погладила його.

– Тітонько Фросю, а що буде? – спитала Лушка.

– А що ти маєш на увазі? – питанням на питання відповіла відьма.

– З дитинкою що буде?

– Жити буде, – тітка помовчала, а потім додала: – без тебе буде жити.

– Я не віддам його нікому, чуєте? – злякалася Лушка.

– А в тебе й питати не будуть. Прийдуть і заберуть. У людей коротка пам’ять. Вони ніколи не пам’ятають добра. Вони пам’ятають тільки зло. Та не будемо їх судити. Бог їм суддя, – зітхнула тітка. – Часи такі.

– Чому вони вічно не на нашу користь? Чому ці кляті часи ніколи не йдуть на нашу користь? Що ми поганого людям робимо? – Лушка в одній сорочці вибігла в велику кімнату й сіла за стіл.

Тітка дала їй пухову хустку. Лушка закуталася в неї.

– Ми, доню, нічого їм поганого не робимо. Вони це називають ідеологією.

Відьма поставила горщик з картоплею в піч і закрила її.

– Чим? – не зрозуміла Лушка. – Що це таке?

– Це коли вони обирають собі царя і вклоняються йому, виконуючи його волю. А його воля і зветься ідеологією.

Тітка сіла навпроти Лушки й подивилася на збентежену жінку.

– Чи є інше царство, крім Царства Божого? – не вгамовувалася Лушка.

– Для людей, виходить, що є. Воля цього царя жорстка. Згадай, як ми з тобою пережили голод і війну.

– То чому Бог не покарає його? Чому він людей змушує так мучитися?

– Тому що люди забули Бога. Храми зруйновані.

– Так їх відновити можна, хіба не так? – Лушка не розуміла що має на увазі тітка.

– Храми в душах не так легко відновити. Ти вже доросла жінка, а дитина дитиною. Треба тебе дечого ще навчити, – зітхнула відьма. – Бо не зможеш без мене жити. Пропадеш. Ще й в божевільню тебе відправлять.

– То чому я повинна буду віддати свою дитину комусь? Це моя дитина. Мій хлопчик. Мій Миколка, – сльози тремтіли в Лушчиних очах.

Тітка Фрося опустила очі, не в змозі в них дивитися – вони занадто чисті.

– Не край мого серця. Я не можу тобі відповісти на це.

– Чому? – не відставала Лушка. – Ви ж все знаєте що буде? Скажіть чому і я змирюся. Слово даю. Слово даю…

– О, Господи, – зітхнула тітка й перехрестилася. – Прийдуть люди й скажуть, що Миколка росте не так і не там де треба. Що не ходить він до школи, що грамоті не вчиться. Привезуть багато паперів, змусять тебе їх підписати. Й ти зробиш це. Миколка попаде в хорошу сім’ю. Виросте, а потім… Потім він поїде далеко… Там пройде таке пекло, що я навіть не знаю поки, що це таке. Якийсь страшний вогонь… Там загубить пам’ять. І воля Божа його сюди приведе. Та приведе тоді, коли ти вже будеш стара. Й повернеться він задля того, щоб залишитися тут назавжди. Бо ти йому все це розкажеш. Йому й передаси свою силу. Він буде дуже сильним знахарем. Сильнішим за нас з тобою. Бо чоловіки по природі своїй сильніші за нас…

Тітка подивилася на Лушку. Жінка сиділа закривши рота долонями й гірко плакала.

– Чому саме мені таке на долю випадає? – ледь стримуючи крик, промовила Лушка. – Чому мене так гірко любить Бог, наче я полин?

– Рідненька моя, – тітка сіла поряд з Лушкою і приголубила її. – Заспокойся. Життя прекрасне. Твій синочок буде живий і повернеться до тебе. Живи цим. Допомагай іншим і люби Господа. Радій кожному дню, що ти можеш ходити й бачити сонечко. Радій тому, що ти можеш розмовляти й допомагати людям. Що тебе Господь поцілував і дав тобі знання і силу.

Лушка зарилася на тітчиних грудях і мовчала. А потім спитала:

– А він взнає мене? Миколка мій взнає мене? Я ж буду, мабуть, вже така стара й немічна…



Ляна Аракелян

Відредаговано: 22.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись