Пісок крізь пальці

Розмір шрифту: - +

Глава 12

Глава 12

 

Помирала тітка легко – всю ніч молилася, на світанку помилася, вдягла нову білу довгу вишиту сорочку, а голову пов’язала хусткою. Коли тільки забарвило сонце травичку, вона взяла Лушку за руку й сказала:

– Тепер ти будеш продовжувати мою справу… мій час прийшов… я приглядатиму за тобою… Ти хороша, добра жінка… Як рідну дочку тебе виростила… То пробач, якщо тебе образила чимось… що сама знала – то і тобі дала. Знай одне – всі люди однакові. І всіх Він любить однаково… Тож пам’ятай, що ти не суддя. Хто прийде просити Христом Богом – не відмовляй. Переконати можеш, але не відмовити… А хто буде попирати Його Ім’я – жени з двору. Головне – не нашкодь нікому… Ну, доню, хай Господь тобі допомагає… а мені вже час…

– Мамо, – Лушка вперше назвала тітку Фросю мамою. –  Рідненька моя… Я ж після своєї родини понад усе на світі любила вас… Як же я одна на цьому світі буду?..

Та тітка Фрося тільки посміхнулася та закрила очі. Лушка поцілувала її в губи. І тітка віддала Богу душу.

 

Так Лушка залишилася одна однісінька. Казали в селах, що тітка Фрося виростила молоду відьму, яка була могутнішою за неї. Вроди своєї, Лушка, вже доросла жінка, не розуміла та й не до того було: то трави треба вчасно зібрати, то коріння накопати, то на зиму запаси зробити, то молитися… Вона не розуміла поглядів чоловіків, коли виходила з лісу. Лише одного Альберта пам’ятала й завжди згадувала в своїх молитвах. А ім’я синочка носила в своєму серці й знала, що одного дня він до неї повернеться. Тим і жила.

Одного разу голова з міста приїхав до її скромної оселі, щоб зареєструвати Лушку. Тільки-но переступив поріг хати, як в Лушчиній голові начебто тітчин голос пролунав:

– Нещасний чоловік… Щасливий шлюб з нещасною долею… пробач доньку свою і не цурайся її – будеш прощений… Втратиш сина, та знайдеш спокій в онуках…

Все це як на духу й випалила Лушка чоловікові.

– Дурна бабо! – гримнув чоловік. – Ти мені краще скажи, хто ти й звідкіля? Чого без документів?

– То які у відьми документи? – здивувалася Лушка й підняла здивовано брову. – Ви ж так мене кличете? То чого ви прийшли? Тільки за цим?

– Я це, як його… Скажи, звідкіля знаєш про доньку й сина? – Він сів на лаву та зім’яв картуза в кулаку.

Лушка знизала плечима:

– Та… не знаю… Знаю і все. Не поспішайте їхати додому – шляхом можете в халепу вскочити…

Чоловік дивився на неї: приваблива жінка, світло від неї таке, наче сонце в хаті живе. Відьма… Він ще раз уважно подивився на Лушку й згадав стару тітку Фросю. Згадав як вона його з того світу витягла! Так ось що вона мала на увазі – дочка! Хоч і не схожа на неї. Та чоловіка її він не пам’ятав. Війна закрила від нього лаштунками пам’ять.

– Якщо у вас все, то попрощаймося. Мені час іти в ліс, пробачайте… – Лушка взяла в припічка кошик.

Чоловік  дістав з кишені червонця і поклав на стіл. Лушка глянула на гроші й посміхнулася.

– Ви краще в храмі помолитеся й милостиню роздайте… не цурайтесь Господа нашого… віри нашої… хай залишиться парафія в селі, не чіпайте отця Трифона. Навіщо він вам здався?

І вийшла з хати. Чоловік вийшов за нею. Він довго дивився вслід стрункій жінці, яка наче летіла ледь помітною стежиною поміж дерев, поки зовсім не зникла.

– Відьма, – тільки й зміг вимовити чоловік.

А через деякий час Лушці привезли паспорт, де значилося, що вона, Лукерія Печериця, донька померлої Єфросинії та Хоми Печериць, п’ятнадцятого року народження… Лушка сховала в скриньку червону книжку й гірко зітхнула…

 

З часом Лушку стали називати Лукашихою. Це прізвисько начебто приклеїлося до неї. Багато чого цікавого вигадували люди: й страшного, й смішного. Казали, що вона знає як у чоловіка відібрати його чоловічу силу, та знає як її і повернути.

Могла Лукашиха зупинити грозу. Колись в сусідньому селі страшна буря накоїла лиха на полях. І коли над селом небо перекреслили блискавки, а важкі сірі хмари от-от мали розродитися страшенною зливою дві баби прийшли до агронома.

– Їдь до Лукашихи, – сказала перша. – Вона зможе зупинити грозу.

– Баб Ганя, йшли б ви додому. Зараз злива почнеться. Ваша відьма що, гідрометцентр?

– Ганька правду каже, – вступилася за подругу друга. – Їдь до відьми. Чи хочеш, щоб вся пшениця згинула, як у сусідів?

– От трясця б схопила ваші душі! – вилаявся Михась.

– Я не відчеплюся від тебе!

Десь далеко загуркотів грім.

– Заводь свою таратайку та їдь до відьми! – насіла на нього друга. – Вона все може!



Ляна Аракелян

Відредаговано: 22.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись