Раб. Книга 1. Чужий біль

Розмір шрифту: - +

06.11.

Селій йде за напоями, Свеллу відволікає хтось із знайомих. Ямаліта обертається до мене.

– Антер...

Тільки не думай пропонувати мені йти розважатися з цієї мимрою... будь ласка.

Кидає погляд на Аніту.

– Йди сюди, – відводить мене в сторону. Іду за нею.

– Антер, тут є спеціальна зона, де можуть перебувати раби. Відпустити тебе? Побалакаєте з...

– Не хочу я з нею балакати, – видаю швидше, аніж встигаю зміркувати. Дивлюся на Ямаліту, по-моєму, різкіше, ніж належить рабу дивитися на свою господиню.

– Що-небудь трапилося? – тихо уточнює.

– Нічого, – відгукуюся. Озирається на всі боки, вирішує не привертати зайвої уваги:

– Антер, скажи, чого ти бажаєш. Я думала, захочеш відпочити. Тобі ж не обов'язково її розважати, не подобається – просто сам...

– Сходи потусуйся з рабами, – закінчую за неї фразу, ідіот. За яким демоном ти тут характер показуєш? Тому, що не карають? Аміра давно вже прямо тут би на коліна виставила, за таке-то. А то і батогом отримав би. Ямаліта запитує, цікавиться твоїми побажаннями, поганий ти раб, а ти її терпіння випробуєш.

– Вибачте, пані, – прошу смиренно. – Ваш раб просто не любить бувати в громадських місцях. Не звертайте не мене уваги.

– Розумію, – відповідає тихо. – Але ти вже..., нам доведеться бувати в різних місцях.

Тамалія

Ну ось, мало не вибачилася, сподіваюся, ніхто не чує, як я тут це обурення бурчаще вмовляю. Чого він так розійшовся, я ж не змушую його плавки надягати? Хотіла, щоб розвіявся.

– Коротше, Антер, – кажу. – Я думала, що краще тобі відчути себе хоча б відносно вільним серед таких же, як ти... рабів. – Боже, як нерозумно звучить! – Чим за мною ходити. Але ти вже сам вирішуй. Вважай, у тебе є мій дозвіл на все, що тобі самому захочеться... в межах допустимого, звичайно.

– Спасибі, пані, – дякує, ох, нерадо якось.

Відвертаюся, Свелла підходить.

– Що-небудь трапилося? – цікавиться, насторожено поглядаючи на Антера.

– Все нормально, – відповідаю, – дозволила йому відпочити трохи.

– А що він стоїть?

– Ну я йому сказала, щоб сам вирішив, чи то з нами залишиться, то чи в зону для рабів піде.

– Даремно ти це, – вклинюється підоспівши Селій з келихами. – Рабам не потрібно давати приймати рішення, бо занадто перейматимуться – перестануть слухатися. Ми наказуємо – вони виконують.

Ох, боюсь, зараз влаштую дискусію з приводу того, чи має одна людина право вирішувати за іншу, де тій бути і чим займатися... Ледве стримуюся. Зате Антера пробирає, повертається, йде. Не до Аніті, в іншу сторону. Охоронниця дивиться на нього з деякою образою, але не нав'язується, теж йде в інший бік.

Господи, здається, я і сама краще б до рабів пішла, разом з Антером... Чим з цими снобами тут штани просиджувати.

Ми залишаємося в центральній, найбільшій зоні, де можна перебувати і господарям, і рабам. Виключно для господарів облаштована віп-зона, виключно для рабів – невеличкий відділ з маленьким басейном і навіть баром, який обслуговує прикутий до стійки золотим ланцюжком темношкірий раб. Такі ж раби і навіть одна рабиня і на інших стійках, для панів. Родзинка, мабуть.

Сидимо, п'ємо щось легке, Селій намагається ненав'язливо привернути мою увагу, Свелла розмірковує про те, що йому пора б одружитися, я не помічаю товстих натяків і намагаюся дізнатися якомога більше про всіх їх знайомих з вищого світу.

Інформації не багато, зате отримую запрошення на вечірку, яку влаштовує матуся Селія і Свелли (цікаво, це що, спеціально задумано було?!). Сподіваюся, вони не будують на мене особливих планів, лише промацують.

Починаю нервуватися. Де там мій Антер?

Боже, нехай відпочиває, залиш хлопця у спокої!

А раптом він там вже з рабинями відчайдушно заграє? Він же в мене такий красень, відразу в оборот візьмуть...

Боже, як же я не хочу, щоб він з ким-небудь загравав!

Не відволікайся, ідіотка, роби те, заради чого прийшла... І залиш вже в спокої раба! Думаєш, йому зараз дуже хочеться жіночої уваги?

Не знаю! А раптом хочеться – для самоствердження?

А тобі-то що?

А що мені? Власниця паршива, залиш людину в спокої!

У-у-у-у-у...

– А що, у вас тут весь вищий світ збирається? – повертаюся до насущного.

– Звичайно, – з гордістю похваляється Свелла. – У нас один з найбільш елітних парків. Навіть Корнелій з Олінкою зрідка шанують своєю присутністю!

– Ух ти! – захоплююся. – А хто ще?

Перераховують навперебій; про тих, про кого ще не чула, прошу розповісти докладніше. Обіцяють з усіма познайомити. Треба ж, навіть Аміру згадують.

– Часто вона сюди приїздить? – цікавлюся. Може, Антер вже бував з нею тут? Бідний мій... Хоча, тоді Свелла його знала б, напевно.

– Дуже рідко, – відповідає Свелла, – вона взагалі рідко де буває, домувальниця.

Розпитую про Аміру. Виявляється, вона тут місцева шишка якась, окрім салону краси в неї своя юридична фірма, яка оформленням рабів займається. От дідько...

Треба ж, ніхто навіть не заїкається про те, що вона зі своїми рабами витворяє. Ледве стримуюсь, щоб не розповісти про надпис і про те, як вона її випікала. Тут, мабуть, просто не прийнято в справи один одного лізти, а мого обурення і зовсім не зрозуміють. Раб же, з ними все можна робити.

Відчуваю майже непереборне бажання пошукати Антера. Піднімаюся, тихо у Свелли цікавлюся, де туалет. На зворотному шляху йду іншою дорогою, через рабську секцію.



Нідейла Нельте

Відредаговано: 11.01.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись