Раб. Книга 1. Чужий біль

Розмір шрифту: - +

26.11.

Змушую себе розслабитись.

– На побачення в кафе люди ходять, чи знаєш, перекусити, потанцювати...

Знову жах в очах:

– Ви ж не можете танцювати з рабом?

– Чому ні?  – обурююся.  – Хочу танцювати зі своїм власним рабом – кому яке діло?!

– Але... – бурмоче, – я не вмію...

– Гаразд, – посміхаюся.  Боюся, перегнула палицю, про раба знову заговорила, власниця.  – Не маєш бажання, так і скажи.  Змушувати не буду.  Я, власне, для того й хотіла з тобою сходити, щоб ти розслабився і чинив так, як тобі до душі.  А не з огляду на мене і весь інший світ.  Та хоч дівчину собі зніми!  – прикушує язика, додаю одразу ж: – Не знаю, як це у рабів відбувається...

– А ніяк, – відгукується.  – Тільки якщо господарі накажуть.

Фу, гидота яка.  М-да, дилемка.  Втім, судячи з реакції на Олинку та Аміру, а також на ту рабиню, навряд чи а нього зараз є бажання ганяти по дівчатам.

– Гаразд, – кажу.  – Це я даремно сказала, дурницю, просто проведемо нормальний вечір.  Нормальний, без контрацептивів і різної атрибутики інтимних магазинів.

Спалахує.

– Надумав собі покарання, – бурчу.

Здається, когось і справді заніяковіли.

– Вибачте, – бурмоче.

– Гаразд, – киваю.  – Не бери в голову.

Мовчить.  Я теж.  Чекаю.  Так і не думає піднятися.

Зціплюю зуби.  Одразу ж реагує – невже на мене все так видно добре?  Або просто капость очікує постійно?

– Що-небудь не так, пані?

– А ти як думаєш?

– Не знаю... – нещасно.  Раптом доходить, треба ж.  – Мені... піднятися?  – питає.

– Як хочеш, – відповідаю.  – Подобається підлогу обтирати, будь ласка.

– Так належить.

– Я тобі вже казала, як належить зі мною.

– Вибачте... – піднімається.

– Антер...

Дивиться.

– Ти зможеш вести себе як вільний, щоб тебе не запідозрили?

– Я постараюся, пані.

– Якщо мені доведеться платити штраф через те, що ти неправильно себе повів...

Стискається, дивиться зацьковано.

–... більше не буду з тобою виходити як з рівним, – закінчую.  – Ну а якщо хтось чіп засіче, це буде цілком моя вина, можеш не перейматися, якщо раптом...

Антер

«Як з рівним»...

Чомусь слова віддаються у серце, зав'язають там як в патоці і, здається, починають пригрівати.  Усвідомлюю, що хочу побути з нею як вільний.  Хочу.  Посидіти в кафе – а не стояти за спиною, або біля стіни, або на спеціальному низькому тапчані для рабів, або біля ніг... Та навіть танцювати.  Нехай не вмію, але колись же в школі ставили різні танці, доводилося зрідка брати участь у суспільному житті.

Раптом згадується, як ми спортзал обладнували.  Ну це голосно сказано, майже все зробили машини, я трохи допоміг вигребти габаритне сміття та перевірити, як снаряди і тренажери закріплені.  Нічого мені не наказувала, все якось легко, весело... По-людськи. Втомилися за день – але приємна така втома.  Нормальна.

Миюся, ретельно голюся, до чого заріс-то, волосся б підстригти.  Намагаюся надати їм пристойного вигляду.  Ніяк не можу вибрати одяг.  Вирішую поцікавитися.

Накинувши халат, стукаю в її кімнату.

Здається, від несподіванки відкриваю рота.  Яке плаття, коротке, але пишне, синє-синє, яка ж вона красива... які ноги...

Ні, вона і раніше добре одягалася, але усвідомлення, що я піду з цією дівчиною... Може, це все ж таки якесь особливо витончене знущання?

Солом'яне волосся напівмокре – схоже, відірвав її від укладання.

– Що?  – дивиться запитально.

– Хотів поцікавитися, що за кафе і як туди вдягатися.

Посміхається.

– Бачиш, – вказує на себе руками.  – Ось так, щоб відповідати.

Киваю.  Повертається.  Зковтую, дивлячись на відкриту витончену спину.

– Це буде непросто, – бубоню.

Зупиняється.  Що я зробив не так?



Нідейла Нельте

Відредаговано: 11.01.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись