Раб. Книга 1. Чужий біль

Розмір шрифту: - +

Глава шоста

Антер

По-моєму, сьогодні перший раз вона на ніч не замкнула мої двері. І, здається, навіть батіг з шафи не прибрала. Не здається – перевірив. Не прибрала.

Втім, перехопити її тонку шию мене вже не тягне. Схоже, вона отримала мене з потрохами... всього і цілком.

Можливо, все це – лише якась багатоходова комбінація, можливо, їй як і іншим не можна вірити, але так хочеться.

Тихо підходжу до її дверей, пробую... вівдчинено. Не боїться? Або просто сподівається на мою розсудливість, знаючи: якщо я щось зроблю з нею – мені не піти звідси, з Тарину, нікуди?

Підходжу, нечутно опускаюся на підлогу, щоб не розбудити. Яке у неї ніжне обличчя... Проводжу пальцями по світлому м’якому волоссю, що розміталося, не втримавшись, торкаюся щоки. Тільки б не розбудити, не належить мені. Але вперше відвідує думка, що моя гідність потрібна їй не для себе – для мене. І так відразу ж хочеться... піднятися, розпрямитися, щось довести. Вбив би покидьків, які посміли її образити. Якщо їх ще не покарали – сам знайду і покараю. Треба ж, на реабілітації тут... Хоча добре тримається, молодець, і від чоловіків не сахається. А може, їй огидно, коли її чоловіки торкаються? Як мені при думках про Аміру. Може, тому й не можна?

Придивляюся: повіки сіпнулись... ось демон! Що ти собі уявив? Зараз як застукає... будь-якому терпінню є межа, а вона все ж тариніанка, у них це в крові!

Тамалія

Лежу, активувавши на руці дес-шокер. Так, про всяк випадок. Сьогодні перша ніч, коли залишила двері відчиненими. Вірю, звичайно, що все буде добре, але треба ж до будь-чого готовою бути.

І правда, виходить, ледь чутні кроки на сходах, здається, заглядає в шафу у вітальні. Напружуюся, невже батіг дістав? Може, треба було пульт під бік покласти, а я – дура довірлива?

Тихо наближається до дверей, стоїть, наважуючись. Максимально розслаблюю м'язи обличчя, дихаю рівно і повільно. Заходить. Рука майже заніміла, нерви на межі. А ну як хльосне з усієї дурі...

Ні, пронесло. Тихо підходить, опускається на підлогу, розглядає обличчя. Що ти там собі надумав, чудо моє?

Відчуваю на щоці невагомий дотик тильної сторони пальців, такий м'який... розслабляюся, не може людина, яка так торкається, взяти та й ударити уві сні. Правильно повірила.

Дивлюся на нього. В очах жах, зіниці величезні.

– Прости, пані, не хотів турбувати...

Посміхаюся.

– Не страшно, – відповідаю, сідаючи в ліжку, дес-шокер відключаю. – Про що думаєш?

– Та так, – ніяковіє. – Про те, чи дійсно можливо, що ви мене вільним зробите.

– Можливо, – киваю. – Що ж ти сумний такий?

– Так ось думаю, що мені вже ніби й свобода без вас не такою видається.

– Без мене? – не розумію. – Ти про що?

– Вибачте, моя прекрасна пані, зарвався ваш раб...

– Щось я зі сну погано розумію, – кажу.

– А що тут розуміти, – глухо, очі темніють, але ж тільки що буквально сяяли. Про що він там мріяв, цікаво. Сподіваюся, не почалася до мене прихильність болюча? Ні до чого це, дорогий... Втім, пройде, навіть якщо і так. Це нормально, напевно. – Навіть якщо мені чіп виймуть і легальні документи зроблять, ви на мене й не поглянете, після всього-то, хто я такий?

– Та ну тебе, – сміюся, – це зараз здається, ніби я потрібна, а смак свободи, він такий... п'янкий. Ось побачиш, як тільки чіп з тебе вилучимо та урочисте спалення пульта влаштуємо, відразу все по-іншому бачитися буде.

Очі знову сяють, молодчинка мій, так тримати.

– Ну а я буду з тобою, скільки тобі знадобиться, – сміюся. – Поки сам не втечеш.

– Що ви, – шепоче. Опускає голову. – Навіщо вам гидота така...

– У мене свої уявлення про гидоту, – відповідаю.

Мовчить.

– Ну що ще? – питаю.

– Коли думаєш про свободу, як про далеку і бажану, то здається, що були б документи на руках... А коли починаєш думати про конкретні кроки...

Боже, як він хоче цю свободу... Що ж мені робити?



Нідейла Нельте

Відредаговано: 11.01.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись