Ранок дяді Міші

Розмір шрифту: - +

Ранок дяді Міші

 

   - Листопад. Як я люблю листопад. – казав доволі приємним голосом чоловік років тридцяти - сорока.

    - Ну що ж ти не застібнешся, то ніяк, а? – продовжував він стоячи біля зеркала та кажучи останні слова блискавці на штанах.

   - Отак краще. – все продовжував говорити чоловік, коли штани, які вже були малі для його розмірів із силою натягнулися.

   - Наче все взяв? – сказав він стоячи біля дверей своєї квартири із портфелем у руках, довгому осінньому пальто і зализаним на бік волоссям.- Ключі. Де ключі? В коридорі чи де?

 Середній зріст дозволив йому швидко проскочити до коридору знайти ключі і вернутися на коврик, який зустрічав при вході. При цьому, майже, не замастивши килими.

   - Так краще. Треба виходити. – підсумував чоловік та вийшов із квартири.

 Холодна погода давала про себе знати: усі люди одягалися тепло. Хтось йшов до школи, хтось в університет, найменших вели у садочки. Чоловік описаний вище йшов на роботу. Пришвидшеним темпом.

 Тільки вийшовши на дорожку, яка вела до головної вулиці, заді хтось крикнув:

   - Дядя Міша!!! – це був хлопчик років одинадцяти.

   - А, це ти. – відповів дядя Міша повернувшись до співрозмовника, який був йому знайомий. - Я вас слухаю, юначе. Тільки по-швидше я запізнююсь.

 При останніх словах дядя Міша подивився на свою ліву руку на якій повинні були бути часи. Їх там не було.

   - От… Забув. – сказав швидше сам до себе дядя Міша та подивився у бік своєї квартири.

   - На іншій руці. – холодно сказав хлопець та посміхнувся.

   - Ааа… - хотів сказати, щось дядя Міша, але спочатку подивився на праву руку, де і знаходились часи.

   - В мене просто дві руки робочі. На тій і на тій носити можу. Деколи путаю, от і все. – підсумував він.

   - Ну да, ну да… - погодився хлопчик.

   - Ти що хотів то?

   - Ах да. У вас шнурки розмоталися. – сказав хлопчик і показав пальцем на туфлі дяді Міші.

   -  Цього разу я не куплюсь на це, Колєнько. – відповів дядя Міша. Він хотів було подивитися на свої туфлі перед цим, але вчасно зупинився.

   - Я в цей раз серйозно. – знову холодно та із легкою посмішкою відповів Колєнька.

 Дядя Міша все ж таки подивився на свої туфлі за 450 гривень, які він купив на базарі у бабці Наталки, яка переконала взяти його ці чорні кожані майстерні вироби на коробці яких писало «Україна. Харків» (Китай. Пекін).

   - Із шнурками було все гаразд.

   - Ну і нащо ти мене обдурив?

   - Чого це я вас обдурив? – із не зрозумінням відповів хлопчик.

   - Ти смієшся? З шнурками все добре. – продовжував дядя Міша.

   - Одну секундочку.- сказав хлопець і майстерно витримавши паузу швидко зігнувся та розмотав на двох туфлях дяді Міші шнурки.

   - А тепер? – мовив хлопчик та почав тікати.

   - Ах ти, стій, не тікай! Ти не втечеш! В мене ноги довші!- кричав у ярості дядя Міша.

   - І грубіші! – кинув Колєнька.

  Хлопчик біг. Дядя Міша летів.

  Летів не довго – задихався.

    - Ну нічого в наступний раз зловлю… Треба кидати курити. Я ж не курю. Чого ж тяжко то так? – не міг зрозуміти дядя Міша.

    - Хлопчик втік, залишивши дядю Мішу один-на-один із похмурою осінньою погодою та розмотаними шнурками.

   - От, зараза, ну нічого колись і він в мене в дураках буде. – Із цими словами Дядя Міша присів на лавку, яка так доречно була поряд.

   - Вибачте, з вами все гаразд? – сказала жінка із коротким волоссям та у довгому пальто.

   - Що? Ну зі мною все гаразд, із шнурками вже також. Вибачте, а ви хто? – запитав дядя Міша.

   - Та я просто бачила, як ви бігли за тим хлопчиком, а потім різко взялися за серце.- відповіла жіночка.

   - Ні, то вам здалося. Я ж взагалі спортсмен.

   - Спортсмен?

   - Спортсмен. Так.

   - Тоді зрозуміло. – мовила жіночка та притихла.

   - А це так, – витримавши паузу сказав «спортсмен» - почка прихватила.

  - Але ж ви спортсмен.

  - Я то спортсмен, жіночко, але ж почка про це не знає.

   - Мене Алла звати.

   - Міша. Приємно.

    - Після останніх слів дві не молоді людини потиснули один одному руки.

   - Ви на роботу? – із цікавістю спитала Алла.

   - Так. – із сумом відповів Міша.

   - А де ви працюєте? – продовжив він.

   - У офісі. А ви де? – також запитала Алла.

   - Також.

   - У офісі?

   - Ні? Також не люблю свою роботу.

 Алла голосно засміявся. Після цього трохи засоромившись.

   - Зрозуміла. Смішно. А ви смішні, Мішо.

   - Стараюсь, стараюсь. – із гордістю сказав дядя Міша.

   - Ви на роботу? – продовжила Алла.

   - Так. На метро йду.

   - А я на маршрутку.

   - Полюбляєте масаж? – запитав дядя Міша та посміхнувся.



Володимир Валовий

Відредаговано: 21.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись