Репатріантка

Розмір шрифту: - +

Тихе й смиренне життя...

 

– Я любив лише одну жінку… Після того, як вона уставила своє життя – спробував помітити довкола інших… – затримався в її уважних очах Ден, які з такою ж, потужного магніту силою, притягували його і зараз. Була у них первородна чистота через яку можна було побачити не знищене роками безцінне серце, яке любив. Чи відчувала вона? Якби знала, що навіть тоді, коли йому здалось…

 

 

***

 

…Вранці прокинувся з такою енергією, якої давно вже в собі не відчував. Якась живодайна сила наповнила вщерть кожну клітину його тіла, навіть очі не хотілося відкривати, прокидатися з того сну, щоб не розполошити нове щастя. Простягнув руку на другу половину ліжка, аби притягнути до себе … і відкрив очі. Молода жінка з розпущеним до плечей світлим волоссям сиділа з краю.

– Ще так рано, чого ти зібралася? – захвилювався. – Чому? – хотів взяти її за руку, але вона відсахнулася, наче від прокаженого.

– Щось не так? Скажи мені?

Мовчала.

–Я образив тебе? Напевно…– старався вгадати з її очей, – вибач, – винувато всміхнувся знову до неї. – Ну, залишайся, добре? – благав. – Ми ж учора все обговорили…

Але вона встала і відійшла далі від ліжка.

– Хто та жінка, яку ти не можеш забути? – запитала прямо.

Слова спантеличили його геть усього.

– Жінка? Я не...е ма... аю ніякої жінки… Чому таке питаєш мене зараз? Хіба…

Вона сумно відвела очі від його, стривожених, а відтак знову повернула, щоб бачити у них підтвердження своїм словам.

– Всю ніч… – ковтнула сльози, – ти... кохав не мене… Я би могла не признаватись в тому тобі, але собі не можу... Не зможу любити тебе, не будемо щасливі. Повертайся до неї, – мовила зі сльозами і вийшла.

Ден тупо дивився перед себе. Мав надію, що ось з цією, розкішної

вроди респектабельною жінкою, зможе на кінець забути минуле і влаштувати, як і решта, своє життя. А в мріях – хіба їх може хтось заборонити? – кохатиме іншу. Тільки у мріях! Не зраджуючи цю, ніколи ту не згадуючи. А доля ще раз насміялася з нього. Ще раз під

виглядом жінки. Через неї. Вірна з жінок лиш одна – мати. Він втратив її давно. За кожну сльозу своєї дитини вона заставила б всякого відплатити дорого. Всі інші – то фурії невірні.

Холодно стало… Хоча б двері зачинила… Все ранішнє щастя втікало слідом…

 

 

… Вступився з її очей і провадив розповідь далі.

 

 

– … Але з того нічого не вийшло. Марна то справа була і я лишив її. Знайшов інший пристанівок, а в ньому тихе й смиренне життя...

Губи Дена здригнулися в несмілій посмішці. Люція уважно слухала, приглядаючись до нього з напівопущених повік. Як давно це було…

 

Його пересохлі губи, здавалось, шаруділи, ніби опале листя. Ковтнув води і глянув знову в її, нескриваючі секретів, очі, в обличчя

без жодних таємниць. Була сама відкритість. А він мав зараз розповідати якісь історії, замість того, аби сказати просто, що любить її усі ці роки, що є вірним по натурі, навіть, якщо то тільки всього-на- всього спогади. Але минула купа років і вона тепер чужа дружина! Пощо пригадувати, пощо казати про свої почуття… На дідька вони здались… аби почуватися таким безжально самотнім!

 

***

 

– ... Багато років тому я зустрів одного старого ченця. Зустрів… То була не зустріч. Він підсів до мене на лавку в скверику, ти знаєш, де медінститут є. Я там чекав на свого колегу, з яким мали вирішити деякі справи, але краєм ока зацікавлено зиркав на старого, що зійшов, наче з екрану фільму якогось. Був у довгій чорній рясі з білим волоссям і такою ж довгою бородою.

У якийсь момент наші погляди зустрілися і чернець всміхнувся. Я був заскочений на тому, що дозволив собі розглядати людину.

– Гарно як тут, правда? Весна… – протягнув він приємно, а я погоджено кивнув головою. – Люблю цей скверик, – підняв угору голову і дивився утішено чи на крони високих дерев, чи у вимальоване синє небо.

Мені треба було подати у відповідь хоч якийсь звук і я бовкнув, що

спливло на думку.

– То ви з цих країв?

 

– Ні, – відразу заперечив, і з його обличчя спала напруга від того, що розмова все-таки зав'язалась.

– Тут я давно колись вчився, – кивнув у бік інститутського корпусу.

Від здивування я більше повернувся до нього. Гарних рис його обличчя не можна було не помітити. Видно, в молодості він був досить пристойним.

– А ви думали, певно, – знову блаженно всміхнувся, – що всі ченці є чимось гіршими від усіх решти обивателів, що є малоосвіченими і темними, що є ображеними на цілий світ і чекають смерті?

– Правду кажучи…– затнувся я, бо саме десь так і думав.

– Як схочете пізнати чернече життя ближче – дорогу знайдете, а мене звати Володимиром.

Я розсміявся і подав йому руку.

– Денис.

– Чим займаєшся, брате Денисе?

Він був цілком впору мені за батька.

– Лікар я.

– На маєш, – задоволено вдарив себе рукою по коліні, – у монастир

якраз лікар потрібен.

– Ще один?

– Старий я уже, немічний.

– А я працюю… Правда, якщо так дуже потребуєте, – роздумуючи додав, – то можу приїжджати у вихідні чи свята.

Старий втупився очима:



eL.Tako

Відредаговано: 30.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись