Репатріантка

Розмір шрифту: - +

Непрохані гості

***

 

Уже зо дві години Ден чекав Люцію. То сидів у машині, то спацерував вулицею, а думав все про те, що сказати: для чого сюди приїхав через скільки років? Чи зрозуміє вона? Люди часто роблять

помилки, самі ускладнюючи собі життя. Ніхто ніколи чомусь не насмілюється сказати правду, тому й допускаються помилок, великих помилок, для яких потім потрібно ледь не все життя, аби їх виправити.

Можна було ще тоді, років з двадцять назад вияснити все і поставити всі крапки, як кажуть… Чи на весіллі варто було до пуття поговорити. А то вдався в якісь сентименти. Дурень, хоча й доктор. Ох і важка життєва наука. Ох і важка-а... Та й чи є то так все просто – спитати, сказати, зробити -ти –ти- ти- ти… Мабуть, на все є свій час. Недарма кажуть – є час розкидати каміння – і є час збирати. Та чомусь збирати завжди тяжче. Може не треба розкидати його аж так довго і так далеко? Може й так.

Ще раз вкотре зміряв Ден дорогу ногами. Запам'ятав на ній кожен камінчик.

Зараз, дійшовши до її краю, повертав назад. Враз примітив, що до невеличкого особнячка з мезоніном підійшов якийсь хлопець. Ден гукнув до нього на ходу:

– Пані Люція тут мешкає?!

– Так, – всміхнувся той приязно.

Чоловіки кинули поглядами один на одного. То була лише мить.

 

Люція не перебільшила, визнав Ден, схожість, на диво, разюча.

– Можу я з нею поговорити? – ламалися в його устах слова від хвилювання.

– На жаль... – коротко заперечив Євген, розвівши руками. Та й на біса зараз, подумав собі, щоб крутилися біля мами якісь типи, коли вони з татом зустрілися.

Всього лиш… Так коротко. Ден подумав чи варто битися головою в глуху стіну тоді, коли доля його давним -давно вирішена. Які ще можуть бути питання? Він ніби доросла людина і ... Подякував ввічливо. Роки нічого не змінили. Але що це значить, чорт забирай! Хто навчив його отак розмовляти?! Дуже вже самовпевненим виглядає цей юнак. Ден набрався духу і твердішим, рішучішим голосом, здавалось, навіть якимсь чужим, промовив:

– Мені потрібно її бачити, – наполіг.

– А може ви хочете з її чоловіком поговорити? – почув у відповідь якийсь сарказм.

Чому цей молодик так неприязно поводиться з ним? Яке має право? Але все ж обернувся і глипнув у бік дверей, куди хлопець кивнув

головою і побачив … Яке неочікуване ускладнення долі!...

– Ні, – різко кинув і понуро відійшов.

Вирулювавши з паркувальної зони, Ден різко перекинув ричаг на п'яту швидкість аж запищали колеса… Забутий букет злетів з даху машини і впав на дорогу…

 

 

***

Люція не чекала, що запрошений сином гість з'явиться саме сьогодні у її домі. У вазі стояли свіжі квіти, очевидно принесені ним. Відповіла на його привітання, яке більше означало: « що тобі тут треба?»

Скільки він думає гостювати, задумалася п'ючи каву у кухні. Зрештою, місця є досить, дала собі спокій. А якщо взяти до уваги

відрядження, що від завтра її тут не буде аж два місяці, то може й непогано це.

– Мамо, – влетів Євген. – Забув сказати, якийсь тип… – і осікся.

– Вибач, якийсь чоловік приїжджав до тебе сьогодні, – поспіхом говорив, щоб ненадовго залишався в самотності гість. – Він не

 

назвався, але… – здивовано поглянув на неї. – Я не знав, що ти маєш таких знайомих!

– Яких?! – здивувалася й сама.

– Виглядав, наче сіцілійський мафіозі. Засмагла шкіра, але не через те, що працював на городі, дорогий сірий костюм… А ... а…­ – махнув рукою, не бажаючи продовжувати опис незнайомого, – кіноактор, одним словом. Напевно, не тяжкою працею гроші заробляє. Через те я з ним і не дуже поштиво розмовляв, вибач. Я ще запитав, не знаю сам для чого, чи не хоче він з твоїм чоловіком поговорити.

– Досить фантазувати, – обірвала потік його слів, – іди до гостя. Що на вечерю готуємо?

– Гість, як ти кажеш, – скривив посмішку, – рибу привезли.

– О..о..о… – протягнула незадоволено, але Євген її зрозумів:

– Обіцяв сам приготувати.

–А...а...а… О'кей.

Один за одним перекидала листки книжки. Ловила себе на тому, що просто дармує час. З кімнати доносився стук шахів. Ну де той дощ, який на вечір обіцяли синоптики? Син заскочив на кухню по воду.

– Знаєш, у того «сіцілійця» було ще довге зв'язане сріблясто-платинове волосся. Непогано, щось у ньому є… – зробив сам висновок.

Стакан випав з її рук і куски скла розлетілися із дзенькотом по підлозі.

– Тобі погано, мамо? – налив води і подав їй, присівши поряд.

– Як давно він був?

– Десь з годину назад, – незрозуміло дивився на неї.

По хвилі, як минув шок, з грудей вирвався тяжкий плач. Не могла себе стримати.

Так було вперше за довгі роки. Ніщо досі не могло вивести її з рівноваги. Наче мужня амазонка тримала міцно в руках зброю і сміливо йшла по тернах життя. Наче дика гірська коза відважно підіймалася на круті кам'яні вершини, які приманювали небезпечною красою і ставила їх під ноги собі. А доля учинила все просто – розвела їх по різні боки, так недалеко себе, і жоден з них не знав тієї короткої дороги. Аж мусило минути двадцять тяжких безконечних років, щоб зрозуміти: та єдина жінка, яку безнадійно кохав Ден – то вона. Вона!.. Одіссея сучасна.

– Де ключі від машини? – поступово опановуючи себе, запитала.

– Ми нею не їздили давно… ти забула… Вона потребує ремонту.



eL.Tako

Відредаговано: 30.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись