Ритуали Безсмертних

Розмір шрифту: - +

2

Дійшовши до краю кладовища та пройшовши з дві сотні метрів, дівчина побачила місток через річку, прикрашений гербами. «Скоріш за все родові знаки, — подумала Ніна, — а на вигляд цьому містку років…чотириста?..», — вона подумки посміхнулася, бо навряд подібна дерев’яна споруда змогла б тут так довго стояти. На протилежному ж березі була галявина, на якій сонною персидською кішкою розляглося подвір’я з красивим двоповерховим дерев’яним будинком. Стара на мить зиркнула на Ніну:

— Ось і прийшли, — її голос ніби розрізав реальність, утворивши в ньому лаз для чогось нетутешнього, таємного…

Міст, при  перших кроках по ньому, неприємно заскрипів, але згодом притих, ніби визнав своїх. На порозі будинку Ніну та врятовану нею бабцю вже чекали: дві сестри старої також були вбрані в легкі сукні. Здавалося, що майже тридцятиградусний мороз їх ніскілечки не лякав. Хоча на мить дівчині здалося, що цих жінок взагалі нічого не лякає, а скоріше вони є синонімами страху: у їх погляді була злість, хоча ця злість мала у собі і мудрість. В їх очах палав вогонь смерті й здавалося, що вони вже прийняли рішення, кого ним вразити.

— Добрий день, — дівчина несміливо привіталася й поглянула на свою супутницю. Та ж підштовхнула її до дверей, запрошуючи пройти в будинок. Сестри, що стояли на порозі розступилися перед гостею. Всередині було неймовірно тепло, пахло різними сушеними травами та щойно звареним бульйоном; стіни й з середини були дерев’яними, як і усі меблі. Та найбільше Ніну вразила велика вибілена та розмальована неймовірної краси фіолетовими квітами піч. Їй здалося, що то був барвінок, хоча вона не надто розбиралася у квітах та травах. Вогонь, що несамовито палав у ній, вабив дівчину, запрошував у свої обійми. Вона піддалася: ніби зачарована впритул підійшла до печі й мабуть таки влізла б у неї, якби не стара, що різко смикнула за руку.

— Ще не час… — промовила жінка одними губами й повела дівчину до столу, де вже чекав смачний гарячий обід та загадкова компанія господинь дому.

— Мене звати Розалина Тимофіївна, а це мої молодші сестри — Аглая та Серафима. — промовила одна з жінок, по черзі вказуючи на своїх сестер. А Ніні ім’я молодшої сестри, тої, яку вона врятувала, здалося знайомим: «Серафима Тимофіївна — вона подумки прокручувала його, доки не згадала — «Мараневська Серафима Тимофіївна. 1914-2014рр.» — це ж табличка з хреста, біля якого я знайшла стару! Та ні, це божевілля, там же похована її подруга. А бабуся Серафима виглядає досить живою, хоча й трішки моторошною, особливо в купі з сестрами. Мабуть в мене й мізки замерзли та щось на плутали».

— Ми дуже вдячні тобі Ніно, за сестру… — різкий голос Розалини вирвав дівчину з роздумів про своє божевілля.

— Ну що ви, кожен на моєму місці вчинив би так.

— Тут ти помиляєшся, дитинко. В двадцять першому столітті нам стало важче, бо ніхто не хоче допомогти й своєму батькові, не кажучи вже про незнайомця. — Серафима провела рукою по розпущеному Ніниному волоссю. — Яке шовковисте та чорне, мов вороняче крило, колись і в мене було таке…

— Ой не треба спогадів, сестро, не лякай дівчину. Краще розкажи нам про себе, дитинко. — Під поглядом Аглаї Ніна подавилася, а старі весело засміялися, постукуючи її по спині.

Ніна провела у сестер увесь день, а як завечоріло, почала збиратися додому. У цей час Розалина все нарікала на холодні зими та наказала дівчині, коли захворіє, щоб не ковтала таблетки та мікстури, а краще приходила у гості, бо їх трави лікують від усіх хвороб. Ніна лише кивала головою та посміхалася, але мусила визнати, що трави пахли дивовижно, здавалося, лише сам аромат може знищити будь-яку недугу. Попрощавшись, Ніна швиденько побігла додому, вона сподівалася дібратися, до того як остаточно стемніє. Але перебігаючи через місток, вона зупинилася. Її увагу привернув герб: хрест обрамлений в еліпс й обплетений такими ж квіткам, що були намальовані на печі.



Astrid

Відредаговано: 19.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись