Рокеш

Розмір шрифту: - +

4

 

4

Come to life

Come tonight

It all was washed and gone

There’s a light over high

But we are here no more

My aching heart was gone from me and it’s only my fault

I catch myself in sorrow and grief because of dammit war[1]

 

Come to Me

 

Вперше за весь нас нашого знайомства я розмовляю з мозкоправом по телефону. Тобто розмовляє він, а я ж намагаюся голосно дихати, щоб було чутно мою присутність. А все через те, що потрібно їхати до Харківа на запланований концерт, білети на який (за даними Тарка) усі розпродані. Влад стверджує, що то моя заслуга, проте Хлоя все ще сердиться на мене, а мозкоправ чомусь теж не надто лагідний.

— Ти написала мені про те, що сталося на сцені, однак не розповіла ні слова про свої почуття. Припустимо, що це не галюцинації, що було б дуже небажано, але ж ти б мені розповіла, так? Тож припустимо, що то справді був твій знайомий, ім’я якого ти теж не вказала. Які образи, які почуття у тебе виникли, коли ти його побачила? Що тебе так схвилювало, що ти втратила свідомість, Тіє? Можливо, цей знайомий відіграє важливу роль у твоєму житті. Можливо, ти не бажала його бачити або ж злякалася його зустріти знову. Тіє, напиши мені про свої переживання — тільки так я зможу тобі допомогти.

Й усе в такому дусі лише різними словами. Проте я не маю бажання писати. Нехай потерпить ще два тижні, поки ми завершимо цей бісів тур. Я хочу додому, у свою затишну кімнатку, до рідного телевізора та зручного дивану.

У Харкові мені стає лячно. Зал забитий людьми, Дарій огризається до мене, Влад взагалі не знає, як поводитися й розгубив увесь свій запал. Тарок намагається тримати усіх укупі, а Кота стає активнішим у перервах між композиціями, приєднуючись до жартів Тарка. Але я відчуваю погляди на собі. Осудливі та допитливі. Вони пронизують моє тіло й змушують його ціпеніти. Я постійно гризу губи, так, що ніяка помада не рятує. Раніше цього не було — раніше я могла зберігати маску на обличчі. То що ж змінилося? Невже процес відновлення рухливості обличчя вже не зупинити? Зараз було б дуже доречно натягнути такий собі покер-фейс[2].

Концерт у Дніпропетровську проходить, як у тумані. Хлопці вирішують втекти від усіх проблем і влаштовують гульки після сейшна[3]. Під ранок Хлої доводиться їх усіх відловлювати на вулицях і тягнути додому, поки вони своїм гармидером не переполохали половину міста. Опісля сиплються статі про те, що у гурті Karmacoma самі алкоголіки й наркомани. В той же день Гаррі дає нам такого прочухана, що навіть Дарій тверезіє за долю секунди. Проте у Херсоні ситуація погіршується — мерзляк Влад злягає з температурою у тридцять вісім градусів, якщо вірити місцевому лікарю, і коли приходить час виходити на сцену, ним трусить так, наче в епілептичному припадку. Замість восьми треків ми виконуємо п’ять, і доводиться згортатися, вибачаючись перед усіма на кожному кроці. Навіть мені ніяково, хоча цього разу я безвинна.

Ми повертаємося до Києва, де маємо дати останній концерт. На цей час усі члени гурту настільки пригнічені, що навіть Хлоя, здається, губить свій звичний оптимізм. Я зволікаю з візитом до мозкоправа, бо геть не впевнена, що мені покращає після нього. Навпаки — він часто згадував, що під час лікування може стати гірше, і чомусь видається, що наступний візит — саме такий випадок. Кому ж сподобається, коли з нього витрушують усі сокровенні думки та ламають захисні установки? А Марті вже й так достатньо покопирсався у мені. Краще спершу закінчити гуртові справи.

Київський концерт проходить геть погано. Незважаючи на величезний натовп, ми лажаємо більше, ніж завжди, особливо Влад, який все ще не вилікувався. Наприкінці виступу мій голос сідає, і коли ми сходимо зі сцени, у горлі палає вогонь. Майже усю ніч я не змикаю очей через біль, який не тамують жодні таблетки. На ранок впадаю у таку ж гарячку, як Влад кілька днів до цього. І минає тиждень, перш ніж я нарешті повертаю здатність виповзти на вулицю, знесилена та бліда, як сама смерть.

Щойно я видужую, Хлоя, заручившись підтримкою Коти, відвозить мене на сеанс терапії.

— Тіє, у мене відчуття, що ми повертаємося до початку — коли ще тільки приступили до наших спільних занять, — перше, що злітає з уст Марті, як тільки переступаю поріг. І враз у голові зринають спогади про те, як декілька перших занять мене силоміць тягли у цей бузковий кабінет. Коли кажуть, що психотерапія — річ добровільна, не вірте. Ваші друзі явно не в курсі цього правила.

За той час, що ми не бачимося, Марті відрощує борідку та купує нові окуляри в коричневій оправі. Вони виглядають химерно на його носі, займаючи майже пів обличчя. Сьогодні на ньому невиразний сірий костюм, який надає йому надто вже серйозного вигляду. І мозкоправом язик не повернеться назвати.

— Розкажи мені, як минула ваша поїздка, — тон стає лагіднішим, і я, здаючись, лізу в рюкзак по блокнот.

 Я намагаюся описати найголовніші події якомога коротко. Рука швидко заходиться боліти, тож романи явно не для мене. Марті проглядає цю писанину, повертає її назад та уважно дивиться поверх своїх окулярів.



Aillin Ai

Відредаговано: 01.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись