Рокеш

Розмір шрифту: - +

6.1

~

 

Тарок справді, ледве не пускаючи сльозу, затіває велике переселення… речей. Як на людину, що десять років живе окремо від батьків, він вражаюче кепсько розбирається, де знаходиться його теплий одяг, зимові бутси та паспорт.

— Тобі хіба повертали його? Хлоя ж забирала для оформлення білету… — Кота втомлено закриває останню перевірену ним шухляду у столі.

— Я там пам’ятаю… — відмахується Тарок.

— Якщо ти не пам’ятаєш, то хто ж має?

Далі Кота телефонує Хлої, а потім, коли з’ясовується, що паспорт Тарка таки на збереженні у неї, криє лайкою свого дірявоголового друга, і збори тривають. Щоби знайти, спакувати та переконатися, що усе необхідне покладене до валізи, йде близько трьох годин. Із вдячності Тарок готує нам чай та грає свіжу композицію на гітарі, котра, проте, ще занадто сира, щоб можна було щось адекватне про неї сказати. О пів на восьму ми викликаємо таксі та їдемо на залізничний вокзал, бо Кота завжди дотримується правила прибувати за сорок п’ять хвилин до відбуття. І не перепреш.

В очікуванні решти команди, що їде з нами, ми засідаємо в МакДональдзі жувати бургери. Там нас і знаходять Влад із Дарієм, котрі теж не відмовляються набити животи, хоча Дарій і замовляє якийсь підозрілий на вигляд салат, що викликає цілком доречне питання, а чи можна таким взагалі наїстися. Незабаром прибуває Хлоя, котра виганяє всіх на платформу, де вже пихтить потяг, очікуючи своїх пасажирів. У неї наші білети та, про всяк випадок, дозволи на перевіз моїх медикаментів. Втім, ніхто за них не питає, тож ми спокійно розміщуємося по своїх місцях. У нашому з Хлоєю купе ще дві дівчини-візажистки, тож я пророкую тиху безалкогольну ніч, протягом якої ми добренько виспимося. У хлопців теж подібна може бути, якщо вони не будуть дурнями галасувати так, щоб Хлоя запідозрила, як говорить Влад, наявність бухлішка.

Прибувши до Одеси, ми пакуємося в автобус. Виявляється, що проживатимемо у сусідньому Чорноморську — напевно, щоб зекономити кошти. Місто виглядає умиротвореним та лагідним, проте занадто морозним, і, навіть будучи в автобусі, ще деякий час важкувато зігрітися.

 Поки триває переїзд, я закачую застосунок у телефон, що вчить мене сольфеджіо[1]. Не така вже й легка ця справа, як я щиро сподівалася десь із тиждень тому. Влад, котрий випадково вмощується поруч мене, весь час позиркує в мій телефон та шкіриться так єхидно, що стає соромно, і врешті-решт я не витримую його глузування.

— Ніколи не помічав за тобою проявів мазохізму, — коментує він, щойно я виймаю навушники з вух.

Я показаю йому язика.

— Справді, мала, це просто якийсь жах. Я тебе в сто разів краще навчу.

Я дивлюся пильно-пильно. Не бреше? Не жартує? Серйозно?

— Серйозно. Як буде час, поцупимо орендований синтезатор — обіцяє він.

Мені стає радісно від такого ставлення. Це той крок, про який торочив Марті? Що потрібно зблизитися з іншими? Гадаю, з Владом мені пощастило, бо він найбільш відкритий з-поміж нас. Він легко знайде спільну мову навіть з військовим комісаром, якщо доведеться.

 

~

 

Як і в турі Україною, поселяють нас на квартирі на дві спальні. Працівників влаштовують поруч, у цьому ж будинку, лише на іншому поверсі. Залишок дня у нашому повному розпорядженні, тож розпакувавшись, ми вистрибуємо надвір, хоча там вогко та холодно, і сніжить до всього. Але у кожного своя програма: Кота тягне мене в центр міста; Хлоя і Тарок блукають пляжем; Влад із Дарієм залишаються вдома, щоб вирушити пізніше, коли на місто впаде темінь, а нічні заклади розкриють свої двері для столичної «мафії».

Кота — любитель Інстаграму. Його фотографії невиразні, пропущені через чорно-білий фільтр, однак вони напрочуд сильно відрізняються від оригінальних знімків. Кота фотографує мене на фоні ялинки, з якої вже давно зняли новорічні прикраси, однак з якихось невідомих причин не забрали з площі. Оброблену картинку він зливає у мережу. Проте замість самої себе я бачу безкрилу фею, що шукає захисту у вітках велетенського хвойного дерева. Здогадатися, що там саме я, практично нереально. Як так фотографувати? То-то у нього стільки підписок — втричі більше, ніж у Влада й Дарія разом взятих — якщо кожне фото супроводжувати головоломкою, котру шалені фанатки понад усе прагнуть розшифрувати…

Кота тягне мене у піцерію. Я голодна як вовк і дозволяю йому замовити дві Гавайські найбільшого розміру та по пляшці кока-коли. Ціни тут такі, що можна взяти ще три й попросити загорнути четверту із собою. Втім, Кота цього не робить, хоча і пропонує мені ні в чому собі не відмовляти. А я й не відмовляю — візити опісля до двох кав’ярень та вуличний глінтвейн з рогаликом тому підтвердження.

У своїх блуканнях ми нарешті доходимо до набережної. Вона невеличка та порожня — серед зими ніхто тут не стирчатиме заради двох-трьох телепнів, що бажають померзнути на березі моря. Кота не йде далеко — сідає на найближчу в полі зору лавку. Якийсь час ми просто дивимося на безмовне море, що не вкрилося кригою повністю, проте було білим та неокраїм.

— Тіє, — лунає збоку над вухом, — я давно хотів дещо спитатися… Ти завжди мовчиш, і часом важко зрозуміти, про що ти думаєш, але… — Кота замовкає, та я не повертаю голови до нього, а дивлюся у далечінь. — … Я помітив під час ефіру, що ти навіть не злякалася питання стосовно смерті твоїх батьків… та Адріана. Так, ми усі готувалися до цього, — він робить паузу, важко вдихаючи холодне повітря, — але твоя реакція… вона зовсім не те, чого ми чекали.



Aillin Ai

Відредаговано: 01.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись