Рокеш

Розмір шрифту: - +

6.2

~

 

Влад дотримується своєї обіцянки. Він приходить до мене кожні два дні, щоб показати ази композицій та покращити розуміння нотного тексту. Також він присвячує окремо час для слухового аналізу музики та навіть проводить декілька диктантів, поки Тарок не погрожує виставити нас геть разом із моїм піаніно. Тож доводиться перебратися на студію, де Влад, на жаль, часто відволікається на теревені зі звукооператорами або ж іншими музикантами, котрі зазирають до Комори.

В один із таких вечорів до нас приєднується Тарок.

— Можна на хвильку?

Хвилька переростає в годинку, і тоді він влазить у Владів монолог, безсоромно перебиваючи його, та запитує, чи бува я часом не маю конкретної мелодії у себе в голові, яку бажаю перенести на папір. Треба віддати Тарку належне — іноді він надто наполегливий, аби добитися свого. Тож до другої ночі ми страждаємо над моєю записаною в голові музикою, щоби витягнути її звідти у незмінному вигляді зі щонайменшими спотвореннями.

І коли я, щаслива до нестями, що ось воно — моє перше творіння, жахливе на слух та обридливе до чортиків, але все ж реальне та можливе, як відчиняються двері до тон-зали, впускаючи нічний холод та засніженого барабанщика.

— А ти шо тут забув? — витріщається Влад.

— Дехто не вмикає телефон, а його жінка вже все волосся на голові з’їла, — басить Дарій.

 Тарок зривається до коридору, де висить його куртка з телефоном у кишені.

— Що сталося? Їй погано? — репетує на ходу.

Але з розслабленої ходи та суцільного спокою на обличчі можна зрозуміти, що Дарій лише жартує, проте не може так запросто пробачити те, що йому довелося сунутися через усе місто до студії пізно вночі, аби заспокоїти розгнівану бестію на посаді менеджера.

— Так, люба, вибач, я засидівся… так-так… я винуватий, забув за телефон… — доноситься спантеличений голос найкращого друга.

— Ви ще тут довго? — Дарій звертається до Влада, обернувшись спиною до мене.

Я зітхаю та збираю свої зошити та книги, котрі вибрала у помічники в навчанні.

— Мабуть, треба закруглятися, — Влад розгублено визирає на мене — я киваю головою, погоджуючись. — Тія сьогодні дала маху… Уявляєш…

— Не уявляю, — перебиває його Дарій, розвертаючись до мене. — Краще б зайнялася своїм лікуванням, щоб не стояти блідою поганкою на сцені.

— Е… — Влад губиться ще більше, а його очі злякано розширюються від нерозуміння того, що тут відбувається. Звісно, він у курсі Дарієвого ставлення до мене, проте він не був свідком останніх наших сварок і не знає, що ми досить у напружених стосунках. — Ти чого…?

Я цокаю язиком, відчуваючи роздратування, що тепер у це влізе ще й Влад, котрий, майже напевно буде розриватися від того, чий бік йому обрати, бо зберігання нейтралітету, як Тарок і Кота, він не практикує. Враховуючи його шкільну дружбу з Дарієм, шанси на його прихильність не такі вже й високі, навіть якщо він не має до мене жодних явних претензій. Я дістаю блокнот.

— Чудово, тепер ще й ти мені любовні листи писатимеш? — глузливо підмічає Дарій. — Мало мені тих сотень, що фанатки строчать?

 Я гнівно зиркаю з-під лоба й поспішно шкрябаю відповідь.

— Щось новеньке. Ну, здивуй.

Я рву сторінку, підстрибую до нього й тицяю йому в лице. Влад тихо зойкує, а Дарій перехоплює лист руками, кривлячись від подряпини, яку залишають мої нігті. Поки Влад втрачає дар мови, широко роззявивши рота, а Дарій, перебуваючи у секундному ступорі, читає моє послання, я не чекаю, поки вони отямляться, хапаю свої речі та біжу на вихід.

— Тіє, мене зачекай. Ти куди?! — Я штовхаю Тарка плечем і вилітаю за двері, у підвальні коридори, десь на підсвідомості розуміючи, що я не взяла ані пальта, ані шарфа. Добре, хоч гаманець у сумці.

Я вилітаю у мороз, послизнуюсь біля самого порогу на замерзлій кірці та падаю на спину. Дихання збивається, зірочки танцюють перед зором, а в грудях важко й боляче. До вух долинають інші звуки, проте вони такі віддалені, такі ледь чутні, що я не озиваюся, не намагаюся навіть осягнути їх.

За мить зірки зникають. Хтось підводить мене та грюкає по спині.

— А якщо у неї перелом? — шиплять із іншого боку.

— Та нічого нема, не вигадуй. Її кістки ніщо не зламає — повір тому, хто все дитинство з нею на будівництвах провів, — озивається інший.

Повітря знову повертається до моїх легень, а в голові перестає паморочитися.

— Тіє, ти ж не збираєшся дуба врізати? Агов! Відізвися! Орегонська, твою ж…!

Я ледь піднімаю повіки, косячись на нього.

— Ти диви, прокинулася, Спляча Красуня. Що ти там таке намалювала, що наш барабанер[1] до сих пір не вистромив свого носа з Комори?

— Ти не забилася? — співчутливо вставляє Влад. — Бо гепнулася знатно.



Aillin Ai

Відредаговано: 01.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись