Рокеш

Розмір шрифту: - +

7

 

7

When the silence comes

When you see the past

Don’t try it to ignore

Who is wrong who’s right

Who is out of mind

To let the war go

 

We all have the fear

We all suffer and bear

The wounds in our hearts

In the ash and stones

Through the mask of hope

The war comes loud tonight.[1]

 

Loud

 

Цієї ночі спиться кепсько. Сниться, що чорні тіні у довгих балахонах дряпають мене своїми кігтистими руками, що й не схожі на нормальні людські руки, а на змертвілу шкіру, розтягнену та подірявлену, яка шматками тягнеться до землі. Я кричу уві сні, щосили, заливаюся сльозами, але втекти від них не виходить. Вони всмоктуються тими руками мені в горло, руки, живіт і репетують дивними пташиними голосами, посилюючи дзвін у моїх вухах. І щоразу як я прокидаюся, а потім знову засинаю, кошмар повертається та починається з того самого місця, на якому зупинився.

Уранці я прокидаюся з високою температурою.

— Тридцять дев’ять, — похмуро каже Кота, забираючи градусник.

— Ідіть до біса. Я викликаю швидку, — лається Тарок, поспішаючи до телефону.

— Як ти почуваєшся? — Кота торкається мого лоба, а мені видається, що його долоня зараз спломеніє. Я кривлюся. Він хмуриться ще більше. — Потерпи. Тарок має рацію — краще одразу в лікарню, бо добитися від тебе чіткої відповіді, на жаль… ну, сама розумієш…

Розумію — я не здатна сказати, де болить. Але в тім-то й річ, що я не відчуваю болю. Симптомів грипу чи застуди немає, ознак отруєння — тим паче. Лише сни. Але щоб їх описати, потрібна не одна година й не простий лікар.

Далі, здається, гарячка посилюється. Час від час щось привертає мою увагу: чи то білий халат, чи знайомий голос, або ж дотик пальців, які намагаються встромити мої ноги у черевики. Але туман поступово поширюється у голові, стає важче збирати думки докупи, і, коли хтось питає, що я їла чи пила напередодні, все, що можу, це піднімати повіки на декілька секунд, а потім опускати їх додолу.

— Не давайте їй заснути, — командує невідомий голос. Чи відомий, а я лише забула його?

Аж раптом я лежу на ліжку і хтось встромляє голку в руку — я чітко бачу її блиск при світлі ламп. Хтось знову торкається мого лоба, щік, сує термометр. Хтось зривається на хрип, а хтось говорить шепотом. Лампи на білій стелі без люстр сліплять, ріжуть очі, викликають гарячі сльози.

Коли я прокидаюся, сонячне сяйво заливає мою палату. Поруч знаходиться ще одне ліжко, з якого на мене витріщається дряблий дідок із бородою до поясу.

— Добридень, дитя. У цьому світі сьогодні стало на один промінчик ясніше.

Я заплющую очі назад, міркуючи, що кудись не туди мене занесло.

— Твої сни вже минули, дитинко, не варто їх лякатися. Божа Благодать зійде на всіх нас. І прибуде Його Царство, і Слава, і Сила Навіки. Отче Наш, Що Єси На Небесах…

Молитви тривають хвилин із двадцять, перш ніж хтось нарешті зазирає до палати.

— Доброго ранку боліючим! — гукає медсестра надмірно радісно. — Як кажуть, як ся маєте?

— Ой, сестро, ой дихати не можу, ой спиночка у мене болить, ніженьки не ходять, рученьки не роблять…

— А вчора бігали так, що гай шумів, — відмахується жіночка. — Не триндіть тут мені. Що наша панянка? Очухалась? — вона витягує мою руку з-під ковдри, щупає пульс, перевіряє лоба. — Якась така інфекція ходить — температура валить із ніг. Тиждень тому сестра у мене так само злягла, а в неї двійко дітей, то там всі налякалися і дітей до мами, ну, бабці, бо ж сестру довелося відкачувати антибіотиками. Та то нічого — тут тебе швидко вилікують. За три дні вже будеш стрибати, як кізочка. Ось, між іншим, переводять тебе до іншої палати, так що радій — пощастило від цього богослова сховатися.

— Не чіпай дитину! Вона має зостатися, я Старий Завіт тримаю під подушкою — ще навіть не читав їй!

— Ой, заткнися, дідугане, зі своїм заповітом!

Мої рученьки-ніженьки працюють справно, тож палату я полишаю, ледве не підстрибуючи під голосний акомпанемент дідка взяти священну книгу із собою. Медсестра заводить мене на інший поверх, де коридорами снує поодинокий персонал клініки.

— Ось сюди, панянко.

За дверима зручна постіль, тумба з букетом квітів і Тарок на стільці.

— Ну, нарешті, — видихає він. — Ви її вічність переводили.



Aillin Ai

Відредаговано: 01.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись