Рокеш

Розмір шрифту: - +

1

 

1

 

I had a dream

when I was a kid

I wished to be

as strong as the king

I wished to possess

the powers of life

and to become

a Truly God[1]

 

«I Had a Dream»

 

Моє знайомство з гуртом Karmacoma відбувається у досить напруженій атмосфері. Справа зовсім не в тім, що мені їх нав’язали, не в тім, що я не знаю, як їх ввіпхнути у студійний та й свій власний графік. Вони дивляться на мене вовчими очима, наче я прийшов у них останнє м'ясо відбирати. Хоча відбирати у них поки що і нічого — не напрацювали.

— І що з доробок ви маєте наразі? — запитую, намагаючись зменшити рівень агресії у повітрі.

— Повноформатник у вісім композицій, два кліпи та з десяток нових пісень на доопрацюванні, — відповідає за всіх лідер гурту Тарас Траєгор.

— Маю надію, що останні для другого повноформатного альбому? — уточнюю.

— Так. Ми ще ведемо відбір. Ситуація з Гаррі трохи… е… пригальмувала роботу.

Усе ясно — вони впали духом. Таке буває, коли трапляється дуже несприятлива для роботи подія. Але пан Шліман вчасно спохватився: продав цей клопіт мені.

 — Тоді раджу вам прискоритися, бо часу було втрачено вдосталь. Я складу вам розклад, передам вашим менеджером, — я затримую погляд на серйозній з вигляду леді в костюмі та окулярах.

— Ми працюємо стільки, скільки можемо, — пробує огризнутися Тарас. Виходить кепсько.

— А треба більше. Треба так, щоб очі на лоб вилазили, а руки все одно тримали інструмент.

— Ви нам тепер будете розказувати, як ми маємо робити свою роботу?! — спалахує перший розумник. Здається, це той самий, що носить горде прізвище найвідомішого румунського князя.

— Мало того, ще й показуватиму та контролюватиму. А будете бунтувати — годуватиму власними ж інструментами. Наприклад, тобі, Владе, скормлю твої ж клавіші, перед цим виколупаю їх із твого улюбленого синтезатора.

Влад підривається на ноги.

— Не смій чіпати мій інструмент, гавнюк продюсерський!

Ти ба, таким складним епітетом мене ще не возвеличували. Високий молодик Дарій Кравко усаджує свого галасливого друга на місце, а я веду задушевну бесіду далі.

— Ваш контракт із паном Шліманом та студією розривається достроково. Так як тепер ви належите мені, проценти за нього теж сплачені мною. Ви підпишете нову угоду зі «Stream Street L», де працюю я. Узгодження нюансів відбудеться завтра, тому прошу прибути без запізнень на десяту ранку. Адресу знатиме панна Сандерс — вона вас проінформує заздалегідь…

— Ми йдемо з Комори? — перебиває Влад, виглядаючи розгубленим.

Я приглядаюся. Вони всі мають спантеличений вигляд.

— Звісно. У вас тепер новий керівник — я, і всі операції мають проходити через мене. Що вас дивує?

— Ми просто звикли, — відповідає інший учасник гурту, Костянтин Островський. Він кладе руку на плече вокалістки Тії Орегонської, схованій у тіні книжкової шафи. Взагалі приміщення, в якому ми знаходимося, затісне для нас усіх, однак тут хоч є де розміститися, на відміну від інших кімнат Комори. Справді, ім’я пасує цьому представникові архітектури.

— В будівлі SSL велика студія, хороша апаратура та інструменти. Окрім вас, там працюють інші артисти, але ви пересікатися не будете. Якщо у вас немає до мене нагальних питань, давайте прощатися до завтра. Використайте сьогоднішній вечір, щоб зібрати свої речі.

Питань ніхто не задає. Вони виглядають надто сумними для цього. Тепер до дверей мене проводжають приречені очі овечок, яких посилають на заклання. Нічого, Івона за мною душі не чує, а Сора ще дитиною слідує по п’ятах, висолопивши язика. Тож і цим сподобаюся. Згодом.

На виході з підвалу двоповерхової будівлі, де розміщується Комора, мене наздоганяє Хлоя Сандерс.

— Простудитесь, — кидаю я, натякаючи на відсутність на дівчині верхнього одягу.

— Я на секунду. Хотіла віддати ось це, — вона простягає мені невеличку чорну папочку з написом у верхньому кутку: «Катамнез. Пацієнт: Тія Орегонська».

— Це ще що таке?

— Це історія хвороби Тії. І велике прохання, Натане, не говорить нікому за неї. Просто ознайомтесь і поверніть мені. Тія не має знати, що ви чи хто-небудь іще її читали. Це вкрай важливо.

— Тоді навіщо ви мені її даєте, у першу чергу? — дивуюсь я. Чорна тека виглядає зловіще у її маленьких ручках, і я не кваплюся її приймати.



Aillin Ai

Відредаговано: 01.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись