Розмарі та чарівна шаль

Розмір шрифту: - +

Розмарі та чарівна шаль

Розмарі болісно переживала розрив з коханим. І, будучи сильною і незалежною жінкою, вона прийняла одне можливе в таких обставин рішення – сходити до віщунки. Відьма жила за містом у старому лісі, але кожна молода дівчина знала до неї дорогу.

Наступного дня Розмарі піднялася до схід сонця, взяла у стайні підсліпувату гніду кобилу і рушила у дорогу. Господарі, прокинувшись, подумають, що вона відправилася за харчами на базарь –заспокоювала себе дівчина. Місто ще спало, лиш де-не-де серед сизого туману виднілися білі каптурики служниць, які поспішали по своїх справах. Міських воріт Розмарі дісталася швидко, їх як раз відчиняли – був базарний день. За муром у далечінь вилася жовта глиняста дорога, а он-де вже й сизий ліс виднівся на обрії…

- Знаю, чого прийшла, - бубніла відьма, відчиняючи двері.

Дівчина була перелякана і вже навіть жалкувала, що приїхала до старої, але відступати було пізно- двері прочинилися і вона ступила через поріг. Розмарі вперше була у відьминому будиночку. Колись за компанію з подругою приходила сюди, але зайти тоді не наважилася, чекала у дворі.

Віщунка була вдягнута у потерту, але охайну чорну одежу, волосся в неї вилося і звисало на плечі хвилями – пасмо сріблясто-сіре, пасмо чорне – неначе хтось вимальовував ті хвилі двома фарбами. У хаті стояв приємний аромат – пахло травами і соліннями.

- Сідай, - кивнула відьма на ослінець біля пічки і Розмарі мовчки сіла. – Кинув тебе той хвасько?

- Угу, - все, що могла з себе вичавити Розмарі. Вона невідривно дивилася за рухами відьми. Та розстеляла баранячі шкури посеред кімнати.

- Та то нічого, не переймайся. Нікудишній він і зраджував тобі, - гугнявила стара далі собі під ніс.

- Зраджував? – у дівчини забриніли сльози на очах.

- Забудь про нього. Він своє виконав – ти до мене прийшла, цей усе.

- Сідай тутечки, - відьма показала сухою рукою на баранячу шкуру, що лежала перед нею. Дівчина сіла, підібравши під себе ноги.

Перед відьмою стояла невеличка ступа, в якій стара розмішувала сухі корінці і грибочки.

- Зараз зварю чай і тобі все розкажу. Інша доля на тебе чекає, доцю, - торохкотіла бабця.

Мабуть, відьма й справді очікувала на візит дівчини, бо на печі вже булькотів казан з водою. Стара розсипала подрібнені сушені рослини у дві залізні кружки і залила їх окропом.

- Тримай, - простягнула одну з них Розмарі. – Пий і слухай.

Розмарі слухняно взяла кружку і піднесла до обличчя – аромат був незвичний, але приємний. Дівчина обережно відсьорбнула – рідина, на диво, була не гаряча і віддавала пряною гіркотою.

- Слухай, доцю. Велика доля тебе чекає. Підеш сьогодні до Урсули з Верхнього Міста – запитаєш на базарі, її там знають. Скажеш, що прийшла вчитися танцювати. Як вона почне питати, звідки ти й що, то скажеш, що так і так, кинув хлопець, а ти, щоб розвіятися, прийшла на навчання. Зрозуміла?

- Зрозуміла. А що далі?

- Вона буде хтіти вчити тебе різним танцям, але ти, доцю, тільки ті, що з шаллю танцюй. І на кожен новий танець шукай нову шаль, поки не знайдеш ту, єдину. Ти відчує.

- А де мені їх брати.

- Першу я тобі дам - є в мене. А далі як хочеш – хоч купляй, хоч кради, хоч побирайся, а шалі міняй. Ясно?- очі у відьми засвітилися жовтим.

- Ясно, - кивнула дівчина. Розмарі від тих жовтих вогників знову накрила хвиля страху. Проте, вона себе пересилила й запитала. – А як знайдеться шаль, то що далі мені робити?

- Ти тоді все зрозумієш, доцю. Сама. Але знай, що час стане тобі підвладний, а простір – ні. Для простору тобі, власне, шаль і знадобиться.

Відьма щось забубоніла собі під ніс зовсім нерозбірливе, допила свою порцію узвару, дістала зі скрині шаль і накинула її на плечі дівчині, після чого почала поратися по хазяйству, неначе не було в неї у хаті переляканої Розмарі. Та здогадалася, що відьма сказала все, що хотіла і розмову закінчено. Дівчина піднялася й вийшла на двір, залишивши на столі відьми свіжий хліб і шматок овечого сиру, як оплату за віщування.

По дорозі до садиби Розмарі звернула на торгову площу і купила свіжої риби, аби хазяї не ставили лишніх питань. Тепер вона стояла на кухні, чистила карпів і намагалася второпати те, що повідала їй стара. Їй мало, що було зрозуміло. Проте дещо ця розмова дійсно змінила – Розмарі геть забула думати про свого бувшого.

З декілька днів Розмарі все-таки знайшла Урсулу – жінку, про яку їй сказала відьма, і попросилася вчитися танцю. Урсула довго розпитувала хто вона і звідки, як дізналася про неї і все таке. А на останок сказала, що має подумати – бо це не така вже й легка справа.

В будинку Урсули було затишно і приємно. Вдень великі вікна пропускали багато світла у кімнати, а ввечері з них виднілася центральна площа міста – будівля стояла на підвищенні і височіла над сусідніми. Будинок так сподобався дівчині, що, можливо, саме тому Розмарі повернулася запитати Урсулу про рішення. Насправді танцювати їй не дуже й хотілося. Жінка сказала, що готова навчати, якщо Розмарі переїде до неї і буде помагати по господарству. На тому і порішили.

З того часу почала Розмарі вчитися танцю. Вдень вона в усьому допомагала Урсулі, а ввечері вчилася у неї непростому мистецтву. Перший танець дівчина розучувала з відьминою шаллю, на другий позичила її в Урсули, третій танцювала з тією, яку виміняла на своє найкраще плаття. Проходили місяці і в житті Розмарі нічого не змінювалося. Вона вже почала забувати про настанови старої …

Якось ввечері дівчина йшла від чоботаря – він підправляв їй взуття, яке стерлося від танців. Шлях був довгий і, щоб скоротити його, Розмарі звернула на коротку дорогу, яка проходила повз старий цвинтарь. Ноги боліли від утоми і вона вирішила присісти на хвильку, щоб відпочити, побачивши лаву. На лавці, на акуратно складеній тканині, лежала, скрутившись бубликом, кішка. Розмарі погладила її і киця перебралася на коліна дівчині. А тканина виявилась… прекрасною шаллю з дорогого шовку. Оце так знахідка!



Покахонтас Кампучійська

Відредаговано: 07.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись