Рудий приблуда

Розмір шрифту: - +

Новий дім

Коли випав сніг, тато облаштував для Жульки з цуциками місце в теплому сараї поруч з коровою, бо її будка, яку сам змайстрував Мар’ян була замала для нової собачої сім’ї. Малі вже розплющили очі і швидко вчилися ходити, їсти та дрібно гавкотіли у три горлечка. Так промайнуло два місяці, карапузи перетворились на трьох чудових молодих песиків. Прийшла пора шукати собачатам нові оселі. Від цього хлопцю робилося не по собі. Двох чорно-білих братиків забрали в один день татів кум Міша з дружиною Наталкою, вони випасали худобу і їм потрібні були саме такі цуценята. Коли прийшла черга розлучатися з Рудим, хлопець провів весь вечір у сараї. Там пахло соломою і коров’ячим молоком. Він то погладжував малому спинку, то носився з ним по соломі. Разом їли одну на двох котлету і разом гавкотіли.

– Мар’яне, а йди-но принеси руденького песика, за ним скоро прийдуть, – гукнув батько.

– Уже забирають? Так швидко... А хто? – Спитав хлопець, щоб виграти час.

– Та сторож, той що під лісом живе. Казав, що його пес десь пропав, а під лісом без собаки ніяк.

Пригадав школяр того чоловіка, про якого йшла мова. Він завжди його недолюблював і побоювався. Якось йшов до лісу стежкою повз хату старого і побачив, як той лупцював свого собаку. Хлопець тоді зробив чоловіку зауваження, але він не дуже послухався, сказав, що то його пес, і ще раз кинув палицю в сторону переляканої тварини. Мар’ян розповів усе батькові, але той стояв на своєму, що собаку потрібно віддати, бо вони не можуть тримати двох. А малого запевнили, що з Рудим буде все гаразд, і сторож той ніби непогана людина, тільки любить випити.

 

На стежці з’явилась чиясь постать, це був вже не молодий чоловік. Шапка була трохи замала і трималась на самій маківці, стара брудна куртка була застебнута на два гудзика, решти не було. Вже можна було розгледіти його небрите лице. Безбарвні очиці зиркали раз по раз по сторонах. Беззубий рот гукнув:

– Доброго здоров’ячка! Де там мій пес?

– Доброго дня, зараз Мар’ян принесе. Сину! Неси собача сюди! –  гукнула мати в бік сараю. Звідти вийшов скривлений хлопець і тицьнув цуценя в руки сторожу.

 Старий узяв пса на руки і зашкутильгав в сторону лісу. Малий, ледь стримуючи сльози, побіг у свою кімнату.

 

Наступного ранку Мар’ян не пішов до школи. Проплакавши цілий вечір за собакою, над ранок він занедужав. Голова йшла обертом, у скронях щось стукотіло... Ставало то жарко, то холодно. Після того, як усі порозходились по роботах, малий, залишений на дідуся, заснув тривожним сном. Уві сні він кудись біг, кричав і плакав... Коли прокинувся, був вже вечір. Поряд стояв уже холодний обідній бульйон і скибочка чорного хліба з маслом. Їсти не хотілось. Підвищена температура трималася ще тиждень. Після того хлопець став одужувати, ще через тиждень пішов до школи. Однокласники помітили, що Мар’ян схуд, а в очах з’явився якийсь смуток... Батько також бачив це, але не міг зарадити.

А тим часом люди в селі говорили, що старий погано поводився з твариною, бив і знущався над псом. Коли це почув Мар’янів батько, то вирішив забрати собаку. Але вже було пізно, пес кудись зник, ще й на прощання добряче покусав господаря.

Весна прийшла раптово, ще усюди лежали кучугури снігу, але холод відступив. Сонце з кожним днем піднімалося вище і смажило снігові гори, а ті в свою чергу розливалися міні-річками, в яких купалися зграйки горобців.



Таня Саміло

Відредаговано: 13.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись