Ріверія. Піймай невловиме

Розмір шрифту: - +

Глава 10. Від царських щедрот та сумнівне примирення

Вона вже звикла до того, що першим у кімнату завжди заходить охоронець і перевіряє, чи все гаразд усередині. Так було і цього разу. Охоронець зник за дверима, та Юліана не стала чекати, поки він вийде, пішла слідом і майже відразу тикнулася носом в його спину. Не сподівалася, що він так різко зупиниться.

«Що він там таке побачив?»

Юліана зробила крок убік і все зрозуміла. В одному з крісел сидить Юра. Він відразу же вказує охоронцю на двері. Юліана з цікавістю спостерігає, як він це робить і отримує мовчазну відмову. Хлопець навіть не ворухнувся. Його величність змінився в обличчі.

Забавна пантоміма.

Цікаво, він що так і не зрозумів, що відтепер її охорона лише їй підпорядковується? Чи йому, десь там на підсвідомому рівні задоволення приносить на граблі ставати? Гаразд, не будемо глумитися над ворогом. Скоріше, він просто ще не звик до нових правил. Адже ще якихось два тижні тому уся охорона підпорядковувалася Грізлі – головному охоронцю його величності.

Юліана усміхнулася цій своїй невеличкій перемозі, але відпустила охоронця. Ні, звісно, вона б залюбки лишила його тут і використовувала у якості щита від нападок його величності. Але цього робити неможна. Вона так само не піде на відкритий конфлікт. У цьому вони з Юрою виявилися схожими.

Вони лишилися удвох.

Юліана всілася навпроти і зухвало промовила:

– Взагалі-то я вважала, що це моя половина. Що ти тут робиш у мою відсутність?

Його величність здивувався. Або, що скоріше, удав, що здивувався.

– Чекаю на тебе.

Якийсь час Юліана помовчала, очікуючи продовження. Його не було.

– І як давно ти чекаєш на мене? – було цікаво, він що весь вечір сидів в її порожній кімнаті?

– Зайшов, щойно мені доповіли, що ти повернулася у палац.

Тепер настала черга Юліани дивуватися. Щиро. Вважала, що як навчила особистих охоронців не розповідати про себе нічого, то це зрозуміло і палацовій охороні. Виходить, ні? Спостерігаючи її реакцію, Юра лише посміхнувся. Знову все зрозумів. Треба терміново щось робити зі своїм обличчям, аби на ньому не читали думки, як з відкритої книги. А він – то рано радіє! Будемо сподіватися, що це він теж зрозумів!

«Можеш вважати, що тобі в останнє доповіли про моє прибуття!»

– І крім того, що ти дочекався, я ще чимось можу допомогти тобі?

– Авжеж!

Його очі засяяли вогнем. Не звертаючи уваги на її уїдливий тон, Юра окинув Юліану недвозначним поглядом і вже хотів підвестися, але вона підігнула під себе ноги і категорично сказала:

– Юро, охолонь. Сьогодні нічого не вийде.

Від її слів він завмер. На його обличчі відразу з'явилася кам'яна жорстка маска. Вона  ніяк не очікувала, що буде аж такий ефект.

– Юліано, що відбувається? – в голосі почулася погроза.

Однак Юліана не поворухнулася. Витримала його погляд і, не відводячи очей, відповіла спокійно, правда, не втримавшись від іронії:

– Юро, ти, начебто, дорослий чоловік? Невже я маю розжувати тобі, що відбувається? – пауза. – Чи знаєте, ваше величносте, фізіологія жінок дещо відрізняється від фізіології чоловіків, і раз на місяць…

До нього дійшло! Нарешті! Його величність розслабився, і не дав їй змоги завершити лекцію.

– Пробач, я не відразу зрозумів, про що ти говориш.

Та невже?! Цей день вона таки має відмітити у календарі! Його величність промовив «пробач»! Нехай знехотя, але, виявляється, в його лексиконі теж є такі слова! Не так все занедбано, як їй здалося від початку.

– Пусте! – примирливо кивнула Юліана. – Буває, що люди не розуміють одне одного. Головне, щоб в результаті вони знаходили спільну мову, правда ж? І не наговорили одне одному зайвого.

– Так, до речі, – пожвавився Юра, аби скрасити ніяковість, – зовсім забув. Я ж приніс тобі подарунок.

Чомусь ця проста фраза з його вуст знову здалася їй погрозою.

– Подарунок? З якого приводу?

Він підвівся і підійшов до столу, на якому Юліана тільки зараз помітила якусь коробочку, що лежить біля великої вази з фруктами. Юра взяв її і повернувся до Юліани.

– З приводу нашого примирення. Ми ж домовились, чи не так? – Юліана промовчала. – Ось подивись.

Юліана покрутила коробочку в руках – чорний оксамит, золота окантовка. Не велика і не маленька. Вона не кинулася відразу ж відкривати її. Подивилася в його очі і їй здалося, що він знову насміхається над нею. Від цього відкривати її геть перехотілося. Юра встав за її кріслом, нахилився і взяв ініціативу в свої руки. Вийшло так, що вони відкрили коробочку разом, немов двоє закоханих, тримаючи долоню в долоні.

– Ну, що скажеш? – задоволено запитав Юра, не витримавши повислої паузи.

Думки налетіли шаленим вихором. Вирвалося скупе:

– І це все?

– Тобі мало? – в голосі нотка здивування.

Засміятися, весело, не примушено. Адже вона вміє, Ріверія вже навчила.



Лія Щеглова, Iva River

Відредаговано: 20.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись