Ріверія. Яскравий вибір

Розмір шрифту: - +

Глава 5. Нічні страхи

Лишатися біля води Юліана не стала. Місце проглядалося як на долоні, навіть з того берега річки, та і холодно вночі біля води буде. Юліана витягла на берег човен, відв’язала кросівки, взула їх, озирнулася. Стежка від берегу вела на невеличкий пагорб. Дівчина із легкістю подолала пологий схил і побачила чудову затишну галявину, на якій, до того ж, хтось дбайливо приготував гілки та поліна для багаття. Було виокремлено місце для його розведення: розчищена трава навколо, встановлено захист та держаки для котла. А ще, о чудо, лавочки є неподалік від кострища. Дерев’яні, простенькі, та можна буде не спати на землі, а це вже щось! Напевно, спеціально влаштовані для нічних посиденьок біля вогнища.

«Ух, дякую, люди добрі!»

От тільки котла не було. А шкода. Від гарячого питва, нехай би й просто води з гілочками, вона б зараз не відмовилась. Та що поробиш, якщо Грізлі виявився таким скнарою? Зекономив на її порціоні сьогоднішньому та ще й можливості самостійно бодай щось приготувати не надав. В унісон з її обуренням шлунок видав жалісне урчання. Напевно вже усвідомив таки, що сьогодні йому нічого не обломиться. Юліана повернулась до річки, присіла, стала долонею зачерпувати воду. Холодна… аж зуби зводить, та шлунок радий і тому, що є. Чи надовго?

Дівчина повернулась на галявину. Треба що скоріше розвести багаття, поки ще не зовсім стемніло. Ось де згодилися знання, як його розводити. Батько свого часу розповідав, показував, але Юліана жодного разу ще не робила цього. Спочатку тоненькі. Гілля було сухим, вогник живенько розповзався по ньому, насолоджуючись невигадливими ласощами. Юліана додавала все товстіші сучки, згодом поліна. Коли багаття розгорілося на повну, стягнула з себе все ще мокрий одяг, розвісила його поруч з вогнем на держаках, розпустила волосся. Лишилося тільки танці навколо вогнища влаштувати та буде справжній відьомський шабаш. Журналісти багато втратили, що не супроводжували її у цьому переході! Видовище могло б бути дуже яскравим. Юліана і правда кілька разів оббігла навколо багаття. Виключно аби зігрітися, жодного шаманства. Торкнулася до штанів – мокрі, футболка – теж. Глупо було б розраховувати, що так швидко висохне, та, напевно, голою сидіти теж не варіант. Довелося в котре за сьогодні натягувати на себе мокрий одяг. Ще раз подумала, який гад той її тренер, що не став казати про запасний одяг. Можна ж було в герметичний пакет покласти щось тепліше на ніч…

Але все, що зараз дівчині лишалося – це влаштуватися поруч з джерелом тепла. Щойно сонце пішло за гори, стало швидко темніти. Юліана знала, що такі ночі дуже довгі. Вона пам’ятала, якими неспокійними вони були, коли подорожувала з групою, до якої входило кілька дорослих чоловіків. А тепер вона тут одна і може розраховувати тільки на себе. Щось тривожило, не давало спокою, а з наближенням ночі це почуття тільки підсилювалося.

Дивитися на вогонь вона полюбляла. Язики полум’я наче танцюють якийсь давній чарівний танець, обіймаються, кружляють, підстрибують і знов повертаються один до одного… Поруч з ним тепло і затишно. Та, може, все ж не варто лишатися біля нього, на виду. Може, варто укритися серед дерев? Питання в тім: від кого?

Юліана поглянула на годинник, за звичкою, і відразу згадала, що завбачливий Грізлі позбавив її навіть такого блага. Ох, відчуває вона, що нічка буде довгою!

Вночі у лісі починаєш чути все те, чого днем не помічаєш. Ти чуєш, як вітер хитає віти дерев, як вони тріщать, тобі здається, що поруч хтось бродить. Сон стає неспокійним, сторожким. Юліана прокинулася від того, що рядом хруснула вітка, різко обернулася, підхопилася, ще не дуже розуміючи, що робити далі, але навколо було тихо. Наскільки взагалі могло бути тихо у лісі. Ледь чутно потріскувало багаття, вогонь у якому майже потух, доносилося дзюрчання ріки й ухання якогось нічного птаха. Місяць світив прямо над галявиною, вітер колисав верхівки дерев, примушував їх кланятися, чи то місяцю, чи то ще чомусь. Втім, ні. Це на Землі – Місяць. Грізлі казав, що супутник Ріверії називається Аль-гір. Незвично, але теж красиво. Ріверія та Аль-гір. Наче пристрасний коханець…

Певний час Юліана розглядала яскравий диск, потім підкинула у вогонь товстих гілок, аби довше горіло, і стала відступати за межу світла, під дерева.

Вона не знала, скільки минуло часу, на що можна розраховувати, з якого боку і кого чекати (упевненість, що хтось прийде, чомусь не покидала). Вона просто не хотіла лишатися у полі зору. Тривога, наче отруйна змія повільно, але впевнено підповзала до мозку. Дівчина оглядалася по сторонах, і їй здавалося, що за нею вже хтось спостерігає. Хотілося лише одного – що скоріше вийти за коло світла, опинитися у темряві, розтанути в мороці, зникнути. Сну наче й не було.

Схоже, ніч теж прониклася її страхами й стихла. Чи це дівчині лише здається: здається, що вода не ллється, що не шумить вітер, а птах завмер у польоті? Та ні! Так не буває! Це просто в неї бурхлива фантазія, вражень за день нагромадилося, от й вважається різне. Ну кому вона насправді потрібна?

Юліана слідкувала за поляною із багаттям, влаштувавшись на рятівному жилеті поміж коренів величезного дерева. Темний одяг мав скрити її, якщо, звісно, ніхто не слідкував відразу. А от вона як раз будь-кого, хто вийде на галявину – помітить!

Юліана сиділа і намагалася не заснути. Знов «ожила» ніч, народжуючи масу звуків і примушуючи що митті здригатися. Мешканець урбанізованого міста скрегіт металу об метал так болісно не сприймає, як хруст гілки у лісі. Він незвичний до цього. Навколо бродять тіні, ти впевнений, що хтось наближається, завмираєш від страху або обертаєшся і нікого не бачиш… Дівчина змерзла. Час минав, її очікування були марними. Вона вже сотню разів пожалкувала, що пішла від вогнища і нарешті вирішила повернутися, коли помітила, як між дерев, з боку річки, промайнула тінь, а ще через кілька хвилин на галявині з’явилася людина.



Лія Щеглова, Iva River

Відредаговано: 15.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись