Ріверія. Яскравий вибір

Розмір шрифту: - +

Глава 4. Святотатство

 

Світало. Перші промені сонця ледь-ледь прорізали листя, а Юліана вже прокинулася. На траву випала роса, стало сиро і досить холодно. А ще боліло все тіло. Не дивлячись на ту фізичну підготовку, що її надавав Грізлі, нив кожен м’яз, а до крові розтерті ноги горіли вогнем.

Тим не менш, Юліана примусила себе підвестися, скинула плаща та, лишившись у самій сорочці, стала робити зарядку. Кров побігла по тілу скоріше, зігріваючи замерзлий організм згодом стало зовсім тепло. Поснідавши сухарями, дівчина запила їх водою і відразу же відправилася в путь.

От тільки «йти» - то було занадто оптимістично. Кожний крок віддавався шаленим болем. Дівчині доводилося долати саму себе, аби зробити новий. Біль був настільки сильним, що ніякі установки не допомагали.

Невідомо скільки минуло часу, перш ніж вона звикла до білі. Просувалася дуже повільно, (можливо, так їй тільки здавалося). Зосереджена на тому, щоб йти, вона не помітила, що ліс став рідшати, і лише коли вийшла на величеньку галявину, до неї дійшло – ліс закінчився. У промінцях ще ранкового сонця, посеред тої галявини, блищало невеличке озерце.

Місце було дуже красивим. Ніжна, наче шовкова, травиця, усипана дрібними блідо-синіми квіточками, підступає до самої крайки води. Гнучкі дерева, чимось схожі на земні верби, тільки дивного блакитного кольору, заростями тягнулися продовж берега, опускаючи до води тонесенькі гілочки. Сонце плутається у кронах, час від часу виглядаючи, наче грається. А над галявиною, одою новому дню, розливається чарівна пісня якогось птаха.

Юліана стояла і з цікавістю оглядалася по сторонах.

«А місце-то доглянуте!»

Вона помітила, що з одного боку до озера тягнеться викладена мозаїчною плиткою доріжка, а з боку, під деревами, стоять лавки.

Їй би оглянутися по краще, розібратися, що за місце таке, але дівчина так зраділа воді, що не задумуючись побігла до неї. На березі скинула одяг і пірнула.

«Ух!» - вирвався у неї вигук, коли вона з розбігу поринула у воду. Вона виявилася крижаною. У такій довго не поплаваєш!

Юліана кілька разів занурилася із головою та попливла до берега. Після подібного запливу дівчина відчула себе новою людиною. Наче й не боліло щойно усе тіло, кожна клітинка. Вона вже вдягала сорочку, коли зрозуміла, що не знаходиться тут сама. Відразу вхопивши свій плащ, закуталася в нього.

Жінка похилого віку із мітлою і троє молодих людей в уніформі йшли прямо до неї. Жіночка щось збуджено казала решті, вказуючи то на озеро, то на Юліану.

Та… Не такою вона собі уявляла першу зустріч із людьми!

Перш, ніж вони дійшли, Юліана встигла помітити, що на їх обличчях написано суцільний подив. Та який там подив? Вони шоковані! А у «дворничихи» так і взагалі вираз священного жаху на обличчі!

«Так, все буде гаразд!» Її обличчя вся Ріверія знає! Кіріл казав, що обсяг ефіру…

Заспокоюючи саму себе, Юліана одною рукою підхопила рюкзак, а іншої намагалася ще глибше закутатися у плащ. Наче це могло від чогось її врятувати.

Слід зберігати спокій. Навіть, якщо жоден з них не дивився екран, то про двобій точно знають. Не можуть не знати. Зараз вона покаже їм мапу, запитає про напрямок…

Але щось підказувало, що тим справа не завершиться. Щось не так, і вона знов у щось вляпалася!

Підійшовши майже упритул до Юліани, один з трьох, певно старший, представився:

- Служба громадського порядку… - а далі пролунали якісь незрозумілі Юліані слова… чи назви: «феоданарха». Але й дати часу, аби збагнути, що воно значить, їй не дали, продовжили строго казати: - Своєю зовнішністю ви порушуєте закон і ображаєте почуття високоповажних громадян.

Юліана нічого не зрозуміла!

«Які почуття? Естетичні? Чим вже їм її зовнішність не догодила?»

Слова стражів порядку доходили якось із запізненням, наче були відлунням. Дівчина струснула головою певно вода до вух попала, тому так чується.

- У парку заборонено гуляти в такому виді, - пояснив патрульний.

Ага, виходить, все ж таки зовнішній вигляд, а не зовнішність! Не так зрозуміла.

- Вам доведеться піти із нами.

- Я перепрошую, я не знала, що це парк. Я заблукала. Вважала, що в лісі находжуся, - спробувала вона виправдатися.

Подив на обличчях змінився на посмішку. І то вже краще.

- Ви з якого феоду?

Феоду? Знов дивне слово, а головне, Юліана не сильно розуміє, що воно значить…

О, ні! Вона же з ними не ріверійською розмовляє!

- Я з Ріверії… - вилетіло скоріше, ніж, вона збагнула, що все це значить.

- Я не зрозумів. Звідки? – перепитав страж.

От по цьому щирому здивуванню, Юліана остаточно збагнула, і чому слова не зрозумілі, і звідки подив людей. Не знають вони ніякої Ріверії!

«Ні, це неможливо!»



Лія Щеглова, Iva River

Відредаговано: 15.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись