Ріверія. Яскравий вибір

Розмір шрифту: - +

Глава 15. Шукачі

Міша, Валла, А’лліна – вони обговорювали її, насміхалися над її наївністю, відпускали сальні жарти, а Юліана дивилася на все це і не вірила, власним очам.

Вони не такі! Вони не можуть! Адже вони друзі!..

Було гірко, прикро, а по обличчю текли сльози – холодні, колючі, немов талі сніжинки.

- Усі навколо тільки й тріщать: у Ведмедя роман з цією дурепою Юліаною! - фиркнула А’лліна.

Грізлі скривився, ніби почув щось нудотне. Він напівлежав у величезному ліжку, з одного боку до нього тулилася А’лліна, з іншого - Валла.

- Дівчата! - із докором у голосі промовив він. – Ну ви то маєте розуміти, що у мене з нею нічого не може бути! Королю закортіло отримати нову іграшку, а проти його бажання не попреш – у мить без голови лишишся! От і довелося розстаратися. Гадки не мав, чим таку уперту ослицю зачепити! Повірте, не зроби я цього вчасно – вона б точно відмовилася! Ну а проти моєї чарівності важко встояти, правда, курочки мої? – Грізлі осміхнувся і вщипнув відразу дві попки. – Хоча, сказати по правді, ця на перевірку виявилася вже занадто доступною, - він презирливо скривився. - Королю така через тиждень набридне. Не довелося навіть ніяких зусиль докладати. Пара поглядів, пара дотиків - і готово, вона вже спить і бачить, як би скоріше повернутися і застрибнути до мене в ліжко.

Дівчата дружно захихотіли.

- А потрапить у ліжко до нашого короля! – Сміх посилився, перетворюючись на щось істеричне.

- Але ж ти не збираєшся продовжувати з нею стосунки? - ледь відсміявшись, грайливо запитала А’лліна, проводячи нігтиками по Мішковому животу.

- Боги Ріверії! Звісно, ні! Там же поглянути нема на що! Та й потім, у мене ж є ви! - Він по черзі жадібно поцілував обох. – Адже для нас головне що? Щоб його величність отримав нову забавку. А якими шляхами ми цього доб'ємося – не має ніякого значення! Адже так, лялечки?

«Сволота! Лицемір! Зрадник! Як він міг?! - билося в голові Юліани, затуляючи всі інші думки і не дозволяючи хоч на секунду задуматися, що тут може бути щось не так. – Знищити! Його треба знищити, стерти з лиця землі, щоб не було у світі таких… підлих, брехливих негідників! Ні, просто піти. Піти та зіпсувати всі його мерзенні плани. Ось тоді його точно знищать – його ж король! Так буде краще, правильніше!»

Тріо вже без ніяковості пестило один одного. Дивитися на це було ще гидотніше, ніж слухати ті розмови, але Юліана чомусь не могла піти. Щось не відпускало. Вона зацьковано озиралася по сторонах, намагаючись знайти вихід. Вже проскакувало усвідомлення того, що це сон, і вона просто не може прокинутися. Сон вчепився в неї й тримав – міцно-міцно, змушуючи дивитися на все, що відбувалося між трьома підлими людьми, яких колись вона вважала своїми друзями…

Як їй вдалося вислизнути з цього кошмару, Юліана не зрозуміла. Раптом все закінчилося, а вона все ще відчувала себе приниженою, а по обличчю текли справжнісінькі сльози. Не фантом, не ілюзія, а біль. Справжній біль утрати. Це жах. Ще більший, ніж той, що був досі.

«Це сон. Лише сон. Яскравий, реалістичний, але сон!» - подумки кричала вона, намагаючись заспокоїтися, і не могла…

Скільки разів за останній час вона казала це сама собі?!

«Це правда, - шепотіло щось усередині, - справжнісінька правда! Все, що ти думала про цих людей – про А’лліну, Валлу, а особливо Мішу – самообман. А реальність така: хороше ставлення – лише гра, гра, що має певну мету!»

Від усвідомлення стало тільки гірше. Міша їй подобався. Вона дійсно прагнула зустрітися із ним. Щоправда, не дивлячись на свій давній сон у лісі, Юліана так і не розібралася, як же насправді ставиться до нього. Як до близького друга, чи він справді зацікавив її як чоловік? Певно, вона ще і тому хотіла повернутися. Аби розібратися.

Але, який в тому смисл? Навіть якщо вона закохана у Мішу, він все одно не король! А як виявиться, що ще й не друг…

«Та навіщо їй все це з’ясовувати?!»

Зараз, після нічного жаху, безглуздість її прагнень стала досить чіткою.

«Крім розчарувань на мене нічого не чекає і єдиний варіант – не грати за їх правилами!»

Зрозумівши, що не засне, Юліана вийшла з намету. До фізичної виснаженості додалися враження від жахливого сновидіння, і в цілому все це склалося в якусь суцільну апатію. Їй нічого не хотілося. Дівчина відчула себе чужою у цьому, повному яскравих барв світі. Та і хіба ж тільки в цьому? Що її чекає у Ріверії? Теж саме! Чуже, яким би добрим воно не було, ніколи не стане рідним. Тре повертатися додому, поки не пізно. Туди, де є своє місце, де друзі, перевірені роками… де ніколи не буває нічних кошмарів і чітко знаєш, що мусиш робити.

Кошмари… вони сняться їй на Грансваді кожну ніч. Яскраві, життєві, вони огортають душу липкою сумішшю з її власних страхів і сумнівів… і, здається, якихось чужих (чи все ж ні?) висновків. Що коїться? Може, усім на Грансваді сняться кошмари? Особливість їх світу? Якась гіперчутливість до страхів та емоцій?

Але феод казав, що у них всі сплять спокійно! Тоді чому таке коїться із нею? Чому кожну ніч її душу вивертають назовні, рвуть на клапті, гризуть сумнівами? Чому вона спати не може через те жахіття?



Лія Щеглова, Iva River

Відредаговано: 15.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись