Різдвяна феєрія

Розмір шрифту: - +

Глава 16. Підступне стерво, сторопілі спостерігачі та сніданок потвори

Не знаю, як би було, якщо б вона не прийшла на допомогу, але щойно ми переступили межу міста, масивні – дерев’яні з металом – стулки воріт стали з’їжджатися. Я сам винен. Мусив здогадатися вже по тому, як жрець напружився. Та я розслабився. Вирішив, що впорався, що все завершилося. Але недооцінив фанатизм місцевих.

Стулки ще з’їжджалися, я роздивлявся, куди покласти в’язня, німими бовванцями, з перекошеними від жаху, приреченими обличчями, стояли решта жерців. Жоден так і не ворухнувся, аби бодай зараз допомогти своєму старшому. Натомість головний все розрахував. Він все ще спирався на мою руку, коли різким рухом вивернувся з під плеча дівчини та відштовхнув її за межу. Моє серце зупинилося, а згодом закалатало з шаленою силою. Здалося, що я дивлюся якусь жахливо сповільнену стрічку, та і сам дію, немов заклякла черепаха.

– Ні-і-і-і! – спотворені звуки не хочуть складатися.

Намагаюся скинути з себе цю підступну тварюку, подумки лаюся на себе за повільність, одночасно штовхаю жерця та скидаю врятованого в’язня. Втім, втративши рівновагу та від мого поштовху, жрець на одній нозі не втримався. Стрімголов, відчайдушно хапаючись за повітря полетів слідом за дівчиною.

За межу.

Стулки продовжували з’їжджатися, сторопілі жерці навіть не подумали щось вдіяти. Відреагував я. Розірвавши павутиння сповільнення, підбіг до стіни, відштовхнув хлопця, який тиснув на важіль та зупинив ворота. Це дало дівчині час. Відстань між стулками лишилась невелика, така тендітна, як вона ледь-ледь зуміла б протиснутися. Варто було б розгорнути їх трошки, але клятий механізм не обертався у зворотний бік. Я кинувся до стулки. Дівчина вже була поруч, я простягнув їй руку, вона вхопилася за неї, і я зробив вирішальний ривок.

Слава Богу!

Дівчина лежала на мені, ми впали на підлогу, але вже по цей бік межи.

Відчайдушно волав та намагався підвестися жрець, та тепер вже точно жоден йому б не наважився допомогти.

– Ворота! – донеслось звідкілясь: рішуче, власно.

Підхопився вартовий, почав тиснути важіль, врешті ожили кілька жерців, підбігли та нависли на ньому, допомагаючи. І перш, ніж стулки остаточно зімкнулися, я побачив перекошене від жаху обличчя головного жерця.

– Ні-і-і-і! – тепер волав він.

А смужка світла, що встигла зазирнути в останню мить донесла ще й утробний, задоволений регіт.

Сьогодні потвора таки отримала свою жертву.

Навколо все стихло. Перестали мигтіти сигнальні ліхтарі, стихла сирена. У цій тиші мені відчутно чулося як калатає її серце. Чи це моє? Я тільки зараз усвідомлюю, що притиснув її до себе двома руками і вже, начебто, можна було б відпустити дівчину. Та не можу. Це була б занадто дорога ціна порятунку в’язня. Занадто! Я б собі цього ніколи не простив…

– Татку! Татку! – Прориваючись крізь жерців до врятованого в’язня підбігла дитина. Вона присіла, почала його торсати. – Що з тобою?

По обличчю дівчини тоненькими цівочками текли сльози, вона обняла чоловіка та щось шепотіла, тепер вже незрозуміле. На вигляд їй було років дванадцять-тринадцять. Худорлява, нескладна, з коротко стриженим, як у хлопця, волоссям, вона була схожа на кострубатого горобчика.

Моя дівчина сіла, все ще під впливом від всього, що сталося, оперлася на стіну та спостерігала, що буде далі. Я повторив за нею. До дитини підійшов Даніяр. То це він про ворота кричав!

– Він під дією сон трави, голубонько, повертайся до себе, ти ж знаєш, що не можна у цей час виходити з палати.

– Не віддавайте, його, благаю! – дитина, як сиділа, обернулася до чоловіка, схопила його за коліна. – У мене ж більше нікого нема! Прошу вас…

– Йди до себе! – в голосі Даніяра з’явилася погроза. – Тобі тут не місце!

Дівча відчепилася від його колін, підвелася. Коли проходила повз нас, моя дівчина вхопила її за руку, підвелася на ноги.

– Вона лишиться з батьком!

Даніяр рвучко обернувся і умить змінився в обличчі.

– Велімира?! Що ти тут… – він підскочив, вхопив її за плечі. – То це ти тут все це влаштувала?! Відповідай!

Від його удаваної доброти не лишилося й сліду. Тепер вже підвівся і я. Про зріст мій пам’ятаєте, чи не так? У Даніяра, як і у жерців, з ним не дуже склалося. Тож, я просунув руки між ним і моєю дівчиною та нависнув над чоловіком.

– Руки прибрав!

Якусь мить він змірював мене поглядом, а потім відпустив Велімиру.

– Голубчику, ви все не так зрозуміли, – він знов вдягнув маску милахи, от тільки хто б тепер в неї повірив? – Ви ж взагалі не в курсі, що тут відбувається!

– Зав’язуйте вже тут зі своїми голубчиками! Людей вони в жертву приносять! Дівчина лишиться з батьком, чоловіку надайте первинну допомогу.

– Ви зловживаєте нашою гостинністю! Чужак, в чужому краю ніколи не буде вказувати місцевим, що та як робити!

– Натомість я маю на це повне право!

Велімира зробила крок вперед, обходячи мене перед Даніяром. Вигляд мала рішучий, власний, теж невеликого росту зараз, здавалося, вона вищою навіть за мене стала!

– Ви, – вказує на жерців, що скупчились разом та боялися ворухнутися зайвий раз, – збирайте термінову нараду. Люди мусять знати, хто став сьогоднішньою жертвою. Жерці стрімголов кинулися бігти коридором. Ти, – вказує на вартового біля воріт, – йди до лікарні, накажи принести каталку, щоб доставити цього чоловіка в лікарню. Будь ласка, – обертається до мене, – простеж, щоб його не розлучили з дівчиною, я до вас підійду пізніше. А ти, дядечку, проведи мене у більш зручне місце для розмови!



Лія Щеглова

Відредаговано: 13.01.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись