Різдвяна феєрія

Розмір шрифту: - +

Глава 24. Наслідки революції, термінові збори та «благословення»

 

Наша несподівана революція вимагала тепер термінового вирішення низки важливих питань. Хто лишатиметься «ВО голови», як запобігти свавіллю, як ізолювати жерців, аби вони не почали знов промивати людям мозок. Крім того, у світлі минулих питань, потрібен був новий план. Що як не встигнемо дійти до місця призначення до світанку? Де укриватимемося з такою кількістю людей?

Велімира вирішувала питання з тими, хто лишався. Обирала наступника, роздавала вказівки. Боян очолив штаб з розшифрування послання. Неабиякої надії людям додало те, що я розшифрував послання. Чутки про це розлетілись, здавалося, умить і, напевно, це стало ключовим. До нас приходило все більше і більше людей…

Ми були майже готові до виходу. Сформували загін відчайдухів, готових йти на поверхню. Люди стягували до виходу речі: переважно невеликі наплічники. Важкі валізи не сприяють швидкому пересуванню. Власне у мене з речей було лише послання та моя ялинка. Лишалася якась година до заходу сонця, як мене осяйнуло. Я кинувся до камери, в який зачинили Даніяра.

- Як ви спілкувалися з потворою?!

Він не реагував. Лежав на ліжку, безпечно поклавши руки за голову та дивився у стелю. Там було порожньо, ідеально біла, але він удавав що щось розглядає саме там.

- Як ви з ним домовлялися? Де?

Чоловік продовжував розглядати стелю. Думки в голові кружляли шаленим вихором. Адже домовитися можна лише з розумною істотою. З чимось, що має здатність не лише крушити та знищувати! Тож, виходить, опинившись на вулиці на світанку – ти не вмираєш в одну мить. Що там відбувається? Як гинуть ті, хто вчасно не добирається до схованки? Де діваються тіла? Від них бодай щось лишається? Під жертовним деревом не було жодних кісток…

- Думаєш, у тебе щось вийде? - раптом цікавиться в’язень та різко сідає на своєму ліжку. – Радієш, що підбурив стількох людей разом з тобою йти? Глупак! Він лише отримає знатну гостину завтра. Порадіє таким наїдкам. А тут все повернеться у колишнє річище. Це питання часу. Шкода лише, що ти докорами не будеш мучитися, що стількох людей занапастив. Разом з ними поляжеш.

Я збісився. Повернеться йому все! От не люблю, ненавиджу, коли мені кажуть, що я чогось не зроблю! Я підскочив до нього, вхопив за грудки, потягнув.

- І то правда! Що мені вимагати від такого, як ти?! Ліпше за все буде взяти тебе з собою. Збирайся, голубчику! Ти з нами йдеш!

Я потягнув його геть з кімнати. Попросив охоронця, аби приніс пану верхній одяг та потягнув до виходу. На запитальний погляд Велімири, відповів, що він сам згодився.

- Не можу, каже, осторонь лишатися. Спокутувати буду.

На обличчі дівчини з’явилася усмішка. Напевно дійсно кумедно виглядає цей «голубчик», особливо, як намагається вирватись з моїх рук.

- Ви не маєте права! – волає. – Відпусти мене, ти йохлонське чудовисько!

Від нещодавньої його лагідності не лишилося і сліду. У всій красі розкрився останнім часом

- Що?! – я загрозливо нависнув над бідолахою. – Вдягнися краще, вирушаємо скоро!

Я відпустив Даніяра, адже охоронець якраз приніс йому верхній одяг.

- Я знаю, куди нам треба йти! – раптом почулося з натовпу, а у спорожнілу середину вийшов юнак.

Йому було років п’ятнадцять, навряд чи більше. Пшеничного кольору волосся закручується та сягає плечей. Та хто ж взагалі згодився у таке діло неповнолітніх брати? Втім, рішучість його погляду не давала надії, що парубок відмовиться.



Лія Щеглова

Відредаговано: 13.01.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись