Різдвяна феєрія

Розмір шрифту: - +

Глава 31. Потвора, бій та користь йолки

Ялинка моя спалахнула яскравіше смолоскипів та магії дольменів. Живиця не підвела! Люди мерщій запалювали від неї факели та не всі встигли. Воно з’явилося ніби нізвідки. От щойно я ще тримав за низ стовбура свою ялинку, переконався, що у Велімири добре розпалився смолоскип, а раптом все навколо ніби пекучою холоднечею застелив морок. Навколо більше нічого не було, окрім крижаного погляду хижих, отруйно жовтих, очей.

– Гонець!

Він не сказав це. Слово-образом воно з’явилося просто в моїй голові, примушуючи здригнутися. Цей голос був дійсно потворним!

Я раптом відчув, що моє тіло, я сам, опинилося немов у вакуумі, один єдиний в усьому всесвіті, а тіло потроху, відчутно, втрачає тепло. Мене захлиснуло панікою, а всередині, гидким, почварним голосом лунало:

– Я чекав. Я хотів саме тебе. Першим!

Порожнеча захльостувала з новою та з новою силою. Чомусь навіть думки не майнуло противитись, щось вдіяти, запобігти. Воно висмоктувало з мене тепло, силу, життя. Воно повністю паралізувало мою волю. А ж доки у наш тандем не увірвалось щось потойбічне. Мою руку обпекло, виявляється, вона ще була здатна бодай щось відчувати, це і вирвало з полону темряви. Ще не зовсім усвідомлюючи: де, що – я озирнувся.

Навколо тривала справжня битва!

Літали запалені вогнем ялинки стріли, люди махали мечами… от тільки потворі, зітканій з темряви та марева, ті мечі були до сраки. Вони лише розсікали повітря, здіймаючи куряву чорної імли. Обпалило мене моєю ж ялинкою. Гіляка, охоплена вогнем, вчасно торкнулася руки, приводячи до тями, вириваючи з виру холоднечі та темряви.

Ну, дякую, рідна, ялиночко! Вчасно! Дуже вчасно! Не дарма я з тобою носився весь сей час!

Перехопивши стовбур трохи зручніше, я кинувся на потвору! Зрозумів одне: не варто дивитися у ті імлисті очі. Крикнув це на все горло. Хтось та почує! Та став наче битою лупасити потвору своєї ялинкою.

На той час потвора вже обрала собі іншу жертву. Зовні це виглядало ще страшніше, ніж коли перебуваєш на її місці. Тьма вбирала в себе людину, наче огортала собою, а з чоловіка тоненькими струмочками тягнулися сріблясті стрічечки життєвої сили. Тож, відчуття, що з тебе висмоктують тепло, було дійсно вірним. Та я вже знав, як виривати людей з того марева чорної магії. При наступному ударі по потворі я навмисно мітив таким чином, аби трохи задіти людину. Допомогло. Чоловік відсахнувся, розгублено озирнувся, що до чого.

– В очі не дивиться! – знов крикнув я.

Подальшими ударами я, ми, гнали потвору усередину, до зброї Родослава. Мої удари не завдавали йому суттєвої шкоди. Але, напевно, мали таки свою силу. Чудовисько поступалося, трохи зменшувалося. Побачивши, що працює, люди зі смолоскипами приєдналися до моїх спроб. План був очевидним: Родослав своєю зброєю може лише вертикально лупашити, тож, треба його туди підсунути. Допомогти…

Крок за кроком потвора відступала. Щоразу, як намагалася вхопити жертву, ми відбивали її з-під впливу. Люди надихнулися відчуттям близької перемоги. Навколо лунала радісні вигуки. І от настала мить, коли вона опинилась просто над олтарем. Родослав не схибив. Він лише чекав цієї можливості та мерщій увімкнув свій пристрій.

Збільшене силою імпровізованої лупи, світло від пристрою розлилося навколо тої потвори бризками. Над лісом рознісся відчайдушний крик.



Лія Щеглова

Відредаговано: 13.01.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись