Різдвяна феєрія

Розмір шрифту: - +

Глава 33. МСП, причитання та надія

Я розгублено озирався. В голові ніяк не укладалося, що все це відбувається насправжки. Такого не може бути! Це неправильно! Надто висока ціна!

- Ні! – заволав я на всю цю прокляту галявину.

Запізніло кидаюся до Велімири. Боян схилився над дівчиною, огортає її крилами, щось тихо шепоче.

Я торкнувся руки Велімири, перевіряючи пульс. Її зап'ястя таке тоненьке, кисть безвольно повисла. Рука ледь-ледь тепла, пульс не прослуховується. Я обережно поклав руку.

Не може такого бути!

Не могло ось так все завершитися!

Тільки не вона!

Думки в голові пронеслися шаленим вихором. Так! Треба… треба заняття з МСП штучне дихання, масаж серця!

Так, звісно!

Відштовхую Бояна, аби не заважав, намагаюся що скоріше розстібнути її кожух, задираю верх голову, прикладаю руки, починаю робити рухи, вголос рахую, потім два вдихи, продовжую масаж, знов вдихи. Нумо, Велімиро, сонце, давай! Я ж тільки знайшов…

Раз, два, три…

- Припини! – Боян раптом різко підняв голову. – Припини! Це не має сенсу!

Я не зважав! Ще є час. Мусить вийти!

Раз, два, три, чотири…

- Я ж знав, що так буде! Від початку передбачав це! Від початку був проти! Навіщо взагалі погодився?!

- О так! Я знаю, що в усьому винен! Не переймайся! – не стримався та вимовив це вголос, замість рахування!

Вдих, пауза, вдих, масаж…

- Та тебе тут взагалі бути не повинно! - закричав він та в серцях штовхнув мене. - От що це ти робиш?

- Штучне дихання! Йолопе! Відповзи десь вбік і там побивайся! Заважаєш лише!

Я вперто продовжував масаж, не помічаючи, що він там бідкається. Бісові дольмени і так отримали неабияку жертву. Ще одну я їм не віддам!

Вдих, пауза, вдих...

І саме у цю мить Велімира ворухнулась. Мої губи на її губах, вона закашлялась, кволо сіпнулася вбік. Господи! Допомогло! Допомогло!

Від радощів я не знав, що робити! Обняв її, підняв та міцно притиснув до себе!

- Я знав! Знав, що не віддам тебе йому! Я вірив!

Велімира ледь помітно, кутиками губ усміхнулася.

Боян продовжував бідкатися, мовляв, він попереджав, мовляв весь час був проти, а тепер… я обіймав Велімиру, а простір навколо став стискатися. Усвідомив це, я не відразу. Голоси віддалялися і згодом навіть здалося, що геть стихли. Нічого не було. Це і нашорошило. Я став озиратися на усі боку і в голові у мене запаморочилося. Це було незрозуміло дивне відчуття. І було воно саме таким: простір стискається. Першими розтанули люди. Дольмени навколо спочатку закрутилися, вихором згодом теж щезли.

Що? Що це коїться? Я вхопив Велімиру та потягнув її в центр до вівтаря. Затулив собою та нова пошесть цього в усьому дивного світу здолала мене. Перед тим як розчинитися у тій круговерті промайнула лише одна думка: "я не зміг"!

Темрява згустилася, уводячи мене за собою.



Лія Щеглова

Відредаговано: 13.01.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись