Різдвяна феєрія

Розмір шрифту: - +

Глава 3. Переваги поштового зв’язку, важкий характер та важлива місія

При більш близькому розгляді виявилось, що хлопчина старший, ніж мені здалося. В нього навіть ріденькі вусики й пушок на щоках були. Просто зросту малого. Він довго пояснював мені, про важливість й відповідальність місії, що її мені доручають, що від цього залежить майбутнє цілої цивілізації…

– Я все одно не розумію, які у вас проблеми із цим посланням? У вас пошти нема чи що?

– Що таке пошта, – відволікся парубок.

– Не зважай, – дозволив я. – А ти чому не можеш віднести? Або он, він, – змахую у сторону хвіртки, через яку пугач вийшов.

Виявилося, що той підслуховував. До нас донеслося скептичне: “А я попереджав!”

– То є дуже відповідальна і небезпечна справа! Жоден з мешканців не впорається із нею. Кожного разу ми чекаємо на посланця, який був би здатен виконати цю складну місію. Не кожен гонець в змозі здійснити наші сподівання.

– Все, все, все!  Досить! Я зрозумів. Незрозуміло лише, чому той, – я знов указав на припустиме місце знаходження пугача, – так не поважно ставиться до мене?! Раз я є таким важливим для ваших очікувань!

Парубок важко зітхнув.

– У Бояна важкий характер, але на ньому відповідальність. Ви знайдете спільну мову. Часу обмаль. Ти маєш збиратися у дорогу.

Зрозуміло, що із більшим задоволенням я б лишився, нехай би й в такій халупі, спати. Але щось мені підказувало, що навіть мовити про це не варто. Сварливий Буян живцем з’їсть, чи Боян...

А пусте!

Я глянув навколо. Збирати нема що. Речі лише ті, що на мені. Ну і ялинка, ясна річ. Знайшов шапку, добре, що збереглася, певно, вона врятувала при падінні, натягнув її на вуха, ялинку взяв. Можна вирушати. Парубок ретельно оглянув мене, але промовчав. Натомість пугач не втримався.

– Ти головою сильно гепнувся, так? Мотлох свій кидай! Не на прогулянку ж йдеш!

– Сам ти мотлох! На себе подивись! Оно, обсипаєшся! – я штурхнув носком чобота кілька пір’їнок. Пір’їнки кілька секунд покружляли у повітрі, перш ніж знов опустилися на землю.

– Що я тобі казав, а? – прослідивши за пір’їнками, обертається пугач до парубка. – Ти кілька днів йти будеш! Тобі не потрібна їжа? Тобі фляга не потрібна? Сірники?

– В мене запальничка є, щоб ти знав! Так! Досить вже! Давайте ваше повідомлення, я ще додому сьогодні маю дістатися.

Повідомлення, яке я мав передати, було загорнуте у мішковину, подібно до нашого конверту, тільки досить великого розміру. У місці, де сходилися кінці мішковини, було приліплено сургучну печатку. Я намагався розгледіти що там на тій печатці зображено, та при світлі факелу то було неможливо. Передавав послання юнак бережно, наче найбільшу свою дорогоцінність. А пугач, здається навіть подих затамував, коли воно до моїх рук потрапило. В жодну з моїх кишень воно не вміщалося. Кілька секунд я розмірковував, що ж тепер із цим добром робити, адже ще ялинку нести. Пугач в’їдливо підказав:

– За пазуху клади, дурко! Та дивись, аби низом не випало!

Звісно, то було слушне зауваження. Не складати ж листа у кілька разів, аби він у кишеню вмістився. Та я все одно буркнув, що без пернатих розберуся і засунув послання за пазуху. На всяк випадок перевірив пояс на брюках – все гаразд, тримається міцно. Чорт забирай! Новий же костюм був! До випуску з аспірантури купив. Маячня якась! От вже дослідив, так дослідив! Це ж треба таке!

– Боян супроводжуватиме тебе до кордону, – обрадував мене хлопчисько, протягуючи полотняний мішок із провіантом. – Прислухайся до його порад. Він на твоєму боці.

– Угу, – буркнув, – я вже зрозумів. Підхопив ялинку, варто зауважити, що падіння вона перенесла стійко, та вийшов з халупки.

Ще якийсь час пугач із хлопцем про щось перемовлялися, а я пішов. Він наздогнав мене через кілька хвилин.

– Ось тут, ліворуч, стежина є. Вона не розчищена від снігу, але все одно зручніше йти буде. Слідуй за

При більш близькому розгляді виявилось, що хлопчина старший, ніж мені здалося. В нього навіть ріденькі вусики й пушок на щоках були. Просто зросту малого. Він довго пояснював мені, про важливість й відповідальність місії, що її мені доручають, що від цього залежить майбутнє цілої цивілізації…

– Я все одно не розумію, які у вас проблеми із цим посланням? У вас пошти нема чи що?

– Що таке пошта, – відволікся парубок.

– Не зважай, – дозволив я. – А ти чому не можеш віднести? Або он, він, – змахую у сторону хвіртки, через яку пугач вийшов.

Виявилося, що той підслуховував. До нас донеслося скептичне: “А я попереджав!”

– То є дуже відповідальна і небезпечна справа! Жоден з мешканців не впорається із нею. Кожного разу ми чекаємо на посланця, який був би здатен виконати цю складну місію. Не кожен гонець в змозі здійснити наші сподівання.

– Все, все, все!  Досить! Я зрозумів. Незрозуміло лише, чому той, – я знов указав на припустиме місце знаходження пугача, – так не поважно ставиться до мене?! Раз я є таким важливим для ваших очікувань!

Парубок важко зітхнув.

– У Бояна важкий характер, але на ньому відповідальність. Ви знайдете спільну мову. Часу обмаль. Ти маєш збиратися у дорогу.

Зрозуміло, що із більшим задоволенням я б лишився, нехай би й в такій халупі, спати. Але щось мені підказувало, що навіть мовити про це не варто. Сварливий Буян живцем з’їсть, чи Боян...

А пусте!

Я глянув навколо. Збирати нема що. Речі лише ті, що на мені. Ну і ялинка, ясна річ. Знайшов шапку, добре, що збереглася, певно, вона врятувала при падінні, натягнув її на вуха, ялинку взяв. Можна вирушати. Парубок ретельно оглянув мене, але промовчав. Натомість пугач не втримався.



Лія Щеглова

Відредаговано: 13.01.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись