Різдвяна феєрія

Розмір шрифту: - +

Глава 4. Засніжений ліс, ходьба по азимуту та дупло

Йти було важко. Стежка, якщо вона в принципі існувала, була не утоптана, жодних слідів, навіть звірячих не було видно. Замети місцями сягали колін. Мої теплі чоботи, із цигейкою усередині, миттєво набралися снігу. Штани, що підступно пропустили сніг всередину, до коліна покрилися кіркою. Ото ж вже дурень, не додумався штани всередину заправити. Тільки те, що рухався й рятувало від повного замерзання. Ялинка заважала. Пугач по своєму мав рацію. Не сильно зручно із нею по лісу вештатися. Та хіба ж я міг її кинути та лишити малого племінника без ялинки?

Стоп! Скільки днів, вони казали триватиме ця подорож? Мені ж ялинку додому ще в цьому році доставити треба! Нє, ну дійсно, користі з неї буде, якщо я першого дома заявлюся? Юлька мене вб’є!

Юлька то моя сестра. Чоловік у неї моряк, по півроку відсутній у своїх рейсах. Тож живемо ми скопом у домі наших батьків. А смисл роз’їжджатися? Будинок величезний. І допоможеш один одному, і з малим є кому посидіти, і господарство вести, рівно як і комуналку гуртом легше сплачувати. От Юлька і користується тим, що я ще неодружений і підпрягає на суспільно-корисну працю: пилосос витрусити, продукти закупити, з малим погуляти, йолку приперти.

Халепа! Справжнісінька халепа, що не кажи!

Я рішуче скинув ялинку у сніг, встав. Треба принаймні все з’ясувати, аби голову не сушити.

– Бояне! Бо-я-не! – Цікаво, він у пташиній подобі людську мову розуміє чи ні? – Буя… тьфу ти, Бояне! Та зупинись ти бодай на хвилину!

Пугач обернувся просто на льоту. Ну добре, що хоч чує мене та розуміє. Птах зробив різке піке та опинився просто переді мною. Через хмарку сніжного пилу, який здійнявся від його приземлення, я знов толком не розглядів, як він перетворюється.

– А тобі не  болить, як ти оце робиш таке?

– Чого встав? До лігва ще топати і топати! Не встигнеш до світанку!

– Нам всю ніч крокувати? – сказати, що я був здивований – нічого не сказати. Я тільки тепер збагнув, що ялинку малий сьогодні не побачить, завтра вранці не прикрасить її, а Юлька мене за це вб’є!

Тим часом пугач, щоб його, ляснув себе долонею… тобто крилом по лобу, скрушно захитав головою. Та згодився відповісти.

– До межі дві ночі йти!

Йолки кудлаті! У цей час я захеканий якраз ялинку свою прилаштовував біля замету, аби трохи перепочити. Так просто в нього, замет, і всівся. Він з дуба навернувся чи що? Які дві ночі? Знімаю шапку, проводжу нею по обличчю, набиваю повний ніс та рот ворсинок від хутра. А щоб вас! Починаю їх відкашлювати та видихати. Виглядаю певно кумедно збоку. Ще цей стоїть, голову схилив, дивиться поблажливо.

– Все дізнався, – питає, щойно я відкашлявся? – Тоді вирушаймо!

Я щойно зробив нормальний вдих, думав, минулося. Та тут в носі так засвербіло, що був не здатний стриматися. Чих, певно, рознісся на весь ліс. Підхоплений відлунням ще кілька секунд точно відгукувався з різних боків. Тож, якщо і була в цьому лісі якась хижачина, тепер однозначно про мене з пугачем дізналася. Йому то що, злетів і вільний, а от мені…

Перелякано я відкриваю очі, починаю оглядатися. На диво, пугач не виглядає збентеженим. Він тільки переминається з ног… тобто з лапи на лапу, наче кортить йому дуже.

– Слухай, – мені здалося, чи в його голосі й справді було прохання? – Часу обмаль, вирушаймо!

– Куди ми йдемо? Чому це маю робити я? Чого ти боїшся? Я кроку не зроблю без відповідей!

Пугач дивиться на мене, я на нього. Не знаю, що там він в мені побачив, я не був здатен визначитися з тим, що там в його пір’яній башці робиться. Та він відповів.

– Ти до світанку дійти до лігва мусиш. Інакше загинеш.

Обернувся і знов став птахом. Понісся серед верхівок дерев, навіть не дивлячись пішов я, чи так і лишився з його дорогоцінним посланням сидіти в заметі.

Ялинки я не кинув. Уперто тягнув на собі, мало усвідомлюючи, що після всіх тих байраків, чагарників, повалених дерев, через які я її перетягував, товарний вигляд вона, м’яко кажучи, суттєво втрачає. Напевно, підсвідомо я вважав її ланцюжком додому. Малий чекає, значить маю принести. А що там той Буян каже, то його діло. Я несу ялинку додому і це є найголовнішим. Байдуже, що валюся з ніг, байдуже, що не маю жодного розуміння, де знаходжуся, байдуже, що взагалі не розумію, що коїться. Я просто йшов. Робив крок, другий, третій… Провалювався в сніг, місцями по пояс, грудьми прокладав стежку, знов виходив на більш менш нормальну ділянку. А потім стежка взагалі пропадала і все починалося знов.

Мало я пройшов чи багато – не знаю. Знаю, що кілька разів приходив в себе від того, що пугач штурхав мене, приводячи до тями:

– Вставай, чуєш? Тут трохи лишилося… – і не було в тих словах навіть натяку на іронію чи сарказм.

Ближче до світанку піднявся вітер. Від початку я навіть уваги на нього не звернув. От тільки пугач занервував. Він обернувся, почав прискакувати поруч, і мовить, наче бабця стара шамкає:

– Треба скоріше, чуєш? Поспішай! Скоріше сюди! Та кинь ти свою ялинку, здалася вона тобі!

Ми вже давно не йшли по тому, що хоча б приблизно могло б називатися стежкою. Тепер же і поготів доводилося лізти по такому чагарнику та ще й угору, що кинуту ялинку було цілком слушною порадою. Та я ж упертий бовдур, давно про це знав і навіть не тому що всі близькі, особливо Юлька-сестра, про це часто талдичать. Просто це було правдою.



Лія Щеглова

Відредаговано: 13.01.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись