Різдвяна феєрія

Розмір шрифту: - +

Глава 9. Свіжі кпини, важливість стогону та марні сподівання

Вочевидь, ми знаходилися під землею. Оно, над головою корені дерев звиваються. Вологі, місцями блискучі, місцями з потрісканою корою, химерно закручені. А місцями їхні кінцівки наче живі розхитуються намагаючись щось вхопити у свою пащу. Під ногами у мене була то приємна на дотик, вкрита мохом земля, то наче зализані хвилею камінці, які шаруділи при кожному кроці. Луна того шарудіння розліталася на усюди, наштовхувалася на стіни, відправлялася далі. Підсвідомо лякаючись галасу, адже не знав, чого очікувати тут, ступав я дуже обережно, аби видавати якомога менше шуму.

Пугач відкрив прохід чи це ворожа сила нас сюди запроторила – я гадки не мав. Інше це якесь царство, чи їхнє – теж не знав. Питати принципово не став. Втім, не було і в кого. Пугач лежав з закритими очима, не подаючи ознак життя. І іноді я насправді жахався, думаючи, що вже нема сенсу його десь тягнути. Тоді зупинявся, починав торсати його, поки він не видасть який-небудь звук. Після чергового такого торсання Боян у своїй зверхній манері спілкування ледь чутно промовив:

– Ще сильніше треба, аби душа остаточно вилетіла…

І от як в нього виходить пошепки, а так, що дух перехоплює від обурення. Та його від цих кпинів і могила не виправить! Нічого, що я хвилююся?

– Будь таким ласкавим, бодай іноді стогни чи ще щось інше роби, аби я знав, що ти не шматок лайна, що вже давно варто викинути!

Не відповів. Можливо і не почув тих моїх слів. Тож, я розвернувся та потягнув ялинку далі. Незрозуміле шипіння насторожило мене відразу, як почув  його. Навчений власним досвідом, я вже знав, просто так тут нічого не буває, не той світ. Тому я відразу кинувся знов торсати пугача.

– Бояне, Бояне, чуєш мене? Щось не те! Дивний шум якийсь, нова халепа, дупою чую!

Він відкрив очі. Кілька секунд дослухався, а потім я побачив справжній страх в його очах.

– Тікай! – прошепотів він. – Кидай все та тікай, йолопе!

Ага, дудки! Кидай! Не для того я тягнув його на горбі, аби кидати тепер. Кажеш тікати? Буде тобі тікати! Шум нісся з-за спини, тож, побіг я вперед. Зрозуміло, що з йолкою за спиною, м’якого пересування в пугача не вийшло. Шум,  наростав, ставав все більш загрозливим, і вже за пару хвилин я на власні очі побачив, від чого тікаю.

От дурний, дурний мій язик, і голова нетямуща! Наврочив, про довбану хвилю! От звідки? Звідки тут, під землею, братися такому цунамі?

Підхоплюю пугача разом з ялинкою на руки, відчайдушно намагаюся відшукати бодай якесь сховище. Часу нема, єдине, що приходить в голову, це вхопитися за одне з корінь, що якраз звисало над головою. Одною рукою притискую до себе пугача, іншою тримаюся за коріння. Хвиля вдарила з такою силою, що тільки чудом не зірвала мене разом із тим корінням. Полетіла далі, лишивши після себе більше ніж наполовину заповнений водою тунель. Пугач з ялинкою вниз тягнуть, а ще ж треба його над водою тримати, аби не захлинувся. Вода крижана, купа одягу вмить намокла. Все тіло більше ніж наполовину у воді, і я розумію, що довго так не протримаюся. Вона ж мусить піти, вода. Якщо раніше не було тут води, то і ця спаде, рано чи пізно, втішав я себе, з усіх сил намагаючись стримувати стукотіння зубів.

Та мої сподівання виявилися марними. Друга хвиля не лишила нам з пугачем жодних шансів.



Лія Щеглова

Відредаговано: 13.01.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись