Різдвяна феєрія

Розмір шрифту: - +

Глава 10. Відчуття ритму, слава Яренію та голубчик

Я живий?

«Тум! Тум! Тум! Ля да там! Тум! Тум! Тум!» - наполегливо стукалось у свідомість, що й примусило мене зробити висновок про живість.

Але ж це неймовірно! Я виразно пам’ятаю, як хвиля збила нас, понесла стрімким потоком, як захлинався та з останніх сил намагався не випустити Бояна.

«Тум! Тум! Тум! Ля да там! Тум! Тум! Тум!»

Відчуття ритму дотримується дуже чітко. Вправні музики грають. Чи це так у потойбіччі зустрічають. Звідти і майстерність?

Насилу розплющую очі. Схоже, я таки живий. Неймовірно, звісно, та було б дивним, якщо потойбіч, чи то пекло, чи то рай, були представлені у вигляді світленької такої собі палати. З біленькими стінами, стелею, поглянув на підлогу - так само біла. Вікна, щоправда, не було. І дверей не було, власне. Тільки біленька щільна фіраночка на карнизі. Напевно, тим і пояснюється галас, що доноситься звідусіль.

І сів на ліжку, простирадла приємно захрустіли. В дитинстві мама завжди крохмалила білизну, згодом перестала. Тут, видно, мода ще не минула. У ліжку я перебував в чужій лікарняній сорочці. Обернувся. Виявилося, що мої речі були обережненько розкладені на стільці. Штани стосиком на сидінні, сорочка та піджак на спинці стільця, поверх штанів білизна та шкарпетки. Мої черевики виглядали з під стільця. Спускаю ноги на підлогу, вона виявляється теплою на дотик, босим ногам досить комфортно. Господи, бодай щось у цьому шаленому світі є нормальним!

Так! Стоп! А де послання? Пугач? Ялинка?

Розгулювати голяка я не став. Мерщій похопився та став вдягатися. Всі речі були чистими, сорочка теж накрохмалена та попрасована. Хтось, добрий, постарався догодити! Дай боже йому здоров’я!

Я вже застібав другий черевик, коли фіранку різко розкрили.

- О, слава Яренію! Отямився! А я знав! А я їм казав!

Маленький чоловічок, з лисиною на тім’ячку, здається, ледь стримується аби не полізти цілуватися. Це чим же я так надихнув його? Намагаюся зупинити його, та марно. Він продовжував розсипатися нічого не вартими вигуками. Не даючи мені й слова вставити. Вже наскільки я балакучий, і то не встигав за ним, розгубився від кількості питань, на які той не потребував відповіді.

- А ви, голубе наш, живучий! Чого ж оце вас понесло в той тунель на зміну ночі?! Кожен знає, не можна на зміну. Небезпечно. А де це ви зібралися? Голубчику, неможна! Жодним чином неможна! Таке переохолодження! Нічого не болить? Як почуваєтеся? Жар, ломота? Горла не застудили? Нумо, відкрийте мені рота, я мушу перевірити…

Він, вважай, силою садовить мене у ліжко, справним рухом розтуляє мої губи, пхає до рота шпатель, що невідомо звідки взявся в його руці.

- Скажіть: «А-а-а!», голубчику, язичка витягніть. Добре, добре. Тепер покашляйте, - він підводить мене та докладає до грудей вухо, - сильніше, сильніше, борони Яреній від запалення! Я нічого не чую! – і тільки тепер він замовк.

Здається він здивований. Очікував, що я тут постільно-хворий? Не дочекаєтесь! Ніколи мене аніякі простуди не брали! Малим був, Юльці весь час заздрив, що вона школу пропускає, мало не щомісяця, а мені ходити в неї без передиху…

- Тепер я можу спитати? – цікавлюся в нього, зробивши кілька кроків убік. Чоловік киває. – Зі мною було три важливих речі: пугач, ялинка, конверт. Де вони?

Можливо було і не оч коректно називати пугача річчю та, думаю, він не образиться. Адже я його на перше місце поставив.

- Все є! – із поспіхом відповів мій дивнуватий співрозмовник та облизнув губи. – Можете не турбуватися.

І все. Тобто, він завершив. Зачекавши та не отримавши відповіді, я цікавлюсь далі:

- І… - мені зовсім не сподобалася ні ця мовчанка, ні поспішність, з якою він мене «не запевнив» що все гаразд. – Де мій провідник? Де мої речі?

Ростом татусь мене нагородив, тож чоловічок сягав мені акурат до грудей, коли я почав наступати, обличчя його трохи позеленіло. Злякався він не на жарт.

- Та реанімуємо ми вашого провідника, голубчику! Не нервуйте ви так! Це шкодить здоров’ю! – чоловік вивернувся та став відходити убік. – Він же геть виснажений був, коли до нас потрапив! Ледь не досуха життєвий резерв витратив! До нього неможна зараз! Там стерильність потрібна! Зрозуміло вам?

«Живий!» - радісно віддалося в середині. Такий шпичка мусить видряпатися!  В нього просто інших варіантів нема. От тільки питання в тім, скільки часу на це йому знадобиться. Чи є в мене стільки?

- А як щодо пакунка? І де ви моє дерево поділи? – все ще підозріло цікавлюся в нього.

- Все є, голубчику! Та хіба ж ми ворюги якісь? Ось, дивіться! – він підходить до стіни, в якій я не відразу побачив дверцята, натиснув, стукнув ті і від’їхали убік. В невеличкому сейфі я побачив послання. Метнувся до сейфика, вхопив пакунок. Мішковина місцями трохи розсоталася, була ще вологою, а з одного краю став відклеюватися сургуч.

Холера з такими пригодами! Ще кілька падінь чи купань і розклеїться все до чортів. Що потім адресату казати? Як доводити, що не читав того важливого-приважливого повідомлення?!



Лія Щеглова

Відредаговано: 13.01.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись