Серце лісу

Розмір шрифту: - +

-

Не пам’ятаю, коли це розпочалося, проте досі нічні сновидіння не покидають мою голову навіть упродовж дня. Кожної ночі, один і той же сон прокрадається до мозку, відіграючи щоразу довшу плівку, додаючи нові деталі.

Усе почалося з хлопчика. Не знаю, хто він, лише пам’ятаю обриси у тіні. На вигляд йому десять років, він завжди одягнений у шорти та картату сорочку з коротким рукавом. У босоніжки на босу ногу, де дрібні пальці ніг виглядають із загальної темноти, чубчик скуйовдженого волосся спадає на вкриті темрявою очі. Глибина та блиск очей вражає. Він плаче. Рюмсає і співає пісню:

„Тягне, тягне небо згори-униз

Безликі проклятих мармиз”

Постійно одну й ту саму пісня: без продовження і евентуального початку. Починає мляво, навіть ліниво, та з початком стуку барабану його голос стає глибшим, скорбота та злість переплітаються воєдино. Без кінця повторює свою пісню, переходячи на крик, що згодом звучить, як чечітка, заглушуючи барабан.

Він хоче мені щось сказати, я певен.

 

Він приходив знову. Цього разу, крім звичної пісні та барабану, він підійняв свою тоненьку ручку, показавши на мене. Вказав на моє тіло, що так само, як і він, знаходилося у пітьмі, ще більш цупкій і непроникній. Я підійняв руку, поворушив пальцями, але побачив лише пітьму. Цього разу я несвідомо йому підігравав, клацаючи пальцями поки крізь них не пройшов різкий біль.

Я прокинувся, наче хтось викинув мене зі сну. Здалося, я закричав, чи, можливо, крик доносився зі сну, шкіра вкрилася сиротами. Лише склянка води остудила внутрішнє напруження.

За вікном щербатий місяць пробивався крізь марево ночі, ударяючись об віконне скло. Вітер тривожно поривав дерева у різні сторони. На годиннику світилася третя тридцять.

 

Наступні декілька ночей минули без яскравих, пам’ятних сновидінь. Здавалося, хлопчик у пітьмі відспівав власну пісню, сховав барабани на горище. Я переконав себе, що це герой з якоїсь давно прочитаної книги або переглянутого фільму. Породження перенапруженого працею мозку.

Та він з’явився знову. Після звичної преамбули він показав пальцем на мене, а потім вправо. Після тривалої паузи раптом моє тіло затремтіло та злетіло вгору. Підйом був несподіваний та швидкий. Розрізаючи простір, я підіймався, аж поки перед очима не вискочила стеля. Моє все ще невидиме тіло, пройшло крізь неї, як ніж крізь масло. Я опинився надворі, над дахом будинку, в якому жив. Хлопчика ніде не було, пісня не звучала, лише вітер посвистував по стальних листкових дахах та шепотіли віття дерев.

Я летів над нічним містом. Містом, яке я знав, проте іншим: не було звичних висоток і торгових центрів. Бракувало численних ліхтарів, що освітлювали дороги та тротуари. Лише знайома структура вулиць і будівель, які тепер вважалися старожилами. Пропливши головну вулицю, я наблизився до лісу. Не задіваючи гілля й верхівок, я пронісся між деревами та приземлився на невеличку галявину. Хлопчик уже чекав. Попереду палахкотіло полум’я, тріскотом порушуючи тишу.

Ми стояли мовчки, його погляд був направлений на світло, я ж не міг відірвати очей від нього, від фігури, що, як і раніше, напівтонула у темряві. Раптом він підійняв руку, спочатку показав на те, що здавалося мною, а потім праворуч.

Сяйво полонило галявину. Дюжина фігур, ходили танцюючи колом. Постаті людського зросту на фоні темного лісу тінями видовжувалися від спалахів багаття, закінчуючись довгими рогами. Одягненні у плащі та накидки, їхні обличчя покривали козлячі маски. Лише один із них, певно головний, був зодягнений у шкуру козла.

Осередком дійства була пентаграма, у центрі якої знаходився вівтар. Величезний валун, що поріс мохом ізнизу, ідеально плоский згори, використовувався як стіл. На ньому виблискували гострими тонкими лезами, пожираючи язики полум’я, п’ять ножів, різних за величиною. Геометрична фігура викладена зі срібно-сірих продовгастих і коротких кісток, по кутах яких виднілися черепа тварин. У кожному трикутнику знаходився хрест, на якому висіли догори ногами люди. Два чоловіки, дві жінки та дитина. Старший чоловік безмовно рухав губами, молодший зривався на крик, взиваючи до них. Жінки, з перекривленими від страху та болю обличчями, тихо молилися. Хоча обличчя дитини приховувала напівтемрява, та я спізнав у ньому хлопчика, що так часто мені снився і привів мене сюди.

Головний підійшов до імпровізованого столу, по черзі підіймаючи ножі над собою, направляючи на кожну особу, підвішену навколо нього. При цьому він нарочито наспівував слова на невідомій мові. Все, що я чув, ряд звуків: шашашуівшашіфщцууцззуалф, - що розбивалися на слова. Натовп повторював за ним, затягуючи з секундним запізненням. Простір розбивався на шматочки повнившись какофонією. Голос підвищувався, танець набирав оберти, шал вривався до їхніх тіл, наповнюючи розум одурманенням.

Повільно та невимушено, тримаючи ніж у руці, Головний підійшов до найстаршого чоловіка, що зривався у відчайдушному криці, та полоснув його лезом по шиї. Кров бризнула, наче вода пробилася крізь греблю, заливаючи тремтячі губи старого, заніміле тіло звивалося в агонії. Далі Головний вправно вирізав йому серце. Натовп підвищив голос перейшовши на гортанний, наче не з цього світу. Головний повернув ніж на місце, взявшись за інший, другою обрав старшу жінку з якою вчинив у той же кривавий спосіб.



Андрій К.

Відредаговано: 19.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись