Серце, що чекає.

Розмір шрифту: - +

Глава 1.

"Серце, що чекає". 

 

Мій зір із серцем підписав папір
На подання взаємодопомоги,
Коли без тебе голодує зір
Або страждає серце від знемоги.

Як зір ласує образам твоїм,
То пригоща й союзника обідом.
Щоб любі мрії розділить з сусідом,
І серце зве союзника в свій дім.

Притулок твій — моя уява й груди:
Нема тебе — і все-таки ти в них,
Адже з думок ти не втечеш нікуди, —
Думки в мені, як ти в думках моїх,

А думи сплять — ти в сни ідеш урочі,
Щоб чарувать мої і серце, й очі.
Вільям Шекспір. Сонет 47
 

 

 

 

                                                               Глава1.

   Увійшовши до Кримськотатарського кафе, під назвою «Дилія», Олексій оглядівся, шукаючи вільний столик. Це не забрало багато часу. Всівшись, він чекав коли до нього хтось піддійте.
   — Вітаю. — Усміхнувшись, мовила Дилія до хлопця, який клацав у своєму телефоні.
   Олексій підняв на неї очі і голосно ковтнув. Такої вроди він ще не бачив у своєму житті. Перед ним стояла східна красуня, з неймовірно темними, як шоколад очима і довгим волоссям, яке було зібрано у хвіст.
   «От би їх звільнити від резинки. — Подумав Олексій».
   — Вітаю.
   Його голос і очі – заполонили в одну мить серце Дилії. Неймовірна чоловіча краса - Бог створив його по своїй подобі. Дівчина швидко облизала пухкенькі вуста, чим звернула увагу красеня.
   — Вам вже приносили меню? — Дилія ледь вимовила ці слова.
   — Еее… ні… ще, ні. — Він мав оговтатись і запитати, але як це зробити, якщо очі роздивляються, серце калатає, а мозок… мозок відключився. Але… — Скажіть, будь ласка, а Анастасія працює у цьому закладі?
   Дилія широко відкрила очі у подиві, але у туж саму мить, мило усміхнувшись, мовила:
   — Так, працює. Я зараз її покличу. — Усміхнувшись у друге, своєю неймовірно білосніжною усмішкою, Дилія поспішила піти на кухню, щоб сказати Туні, що її хтось шукає. А цей хтось – сам Аполон. Звідки він знає Туню?
   Дилія знову вбігла у кухню і промовила до Туні:
   — Тебе хтось хоче бачити у залі.
   Туня аж закашлялась.
   — Хто?
   — Не знаю, якийсь хлопець. — Дилія усміхнулась. — Гарненький.
   — Ти упевнена, що кличуть мене? — здивовано запитала Туня.
   — Я слава Аллаху, на слух не скаржусь. — Засміялась вона.
   Туня повільно встала, знову взуваючи капчики. Поставивши чашку на столик, вона визирнула у зал, але нікого не побачила.
   — Я нікого не бачу. — Туня обернулась на Дилію.
   — Він сидить за столиком, за стінкою. — Пояснила подруга.
   — Ааа… Тоді я пішла. — Туня обережно вийшла з кухні і попрямувала у зал.
   Дилія у цю мить узяла чашку подруги і зробила декілька ковтків чаю. У горлі геть пересохло від побаченої краси. Замріявшись, згадуючи зелені очі, які щойно дивились на неї – вона геть забулась про роботу.
   — Ти чого тут стоїш?! Що роботи немає? — батько нібито насупився.
   — Ну чого ти baba?1 — запитала донька. — Я тут лише дві хвилини. — Норовливо продовжила вона.
   — Знаєш приказку - «Доки залізо в роботі його іржа не бере»! — він вказав верх пальцем, нібито повчав її, як в школі. — Тому швидко до праці!
   — Біжу, baba. — Дилія підійшла до батька і цмокнула його у щічку. — Пішла до праці, мій любий таточку. — Засміявшись, вона вибігла у коридор.
   О, Боже! Вона забулась віддати меню тому красеню. Але з ним зараз напевно розмовляє Туня. Що ж робити? Дилія закусила губу у роздумах. Все ж таки дівчина вирішила віднести меню, де була її подруга та чарівний незнайомець.
   Підійшовши до столика, Дилія запитала:
   — Можу, я щось запропонувати? — запитала вона, червоніючи при цьому. Дівчина сама не розуміла, що з нею відбувається. Зелені очі красеня – змушували її по-особливому себе відчувати.
   Хлопець наче онімів. Краса Дилії його зачарувала. Коли він попросив покликати Анастасію, він ледь вимовив до неї слова.
   — Можна, кави? — хлопець голосно ковтнув.
   — Так, звичайно. Я миттю. — Дилія відійшла від столика, зробивши кілька кроків, але раптом зупинилась, і червоніючи, пішла назад.
   — Чимось допомогти? — Туня не зрозуміла маневру подруги.
   — Ні, ні. Просто хотіла запитати, - ти щось будеш?
   — Ні, дякую сонце. — Туня усміхнулась, бачачи який ефект – вони справили одне на одного.
   — Тоді – одна кава. — Дівчина відчула, як її щоки, стали кольору полуниці. І щоб, якось це приховати, вона миттю рушила до кухні.
   Залишившись у двох з Олексієм, Туня усміхнулась. Він і досі дивився у слід Дилії. Хтось пройшов поруч і цим змусив його прийти до тями.
   — Ось, тато просив передати. — Він простягнув руку на столі з конвертиком.
   Туня узяла його, та знову усміхнулась.
   — Дякую. — Дівчина узяла конверт і сховала у кишені фартушка. — Картина, як завжди буде приблизно за тиждень.
   — Добре. — Він голосно у друге ковтнув, коли побачив, що до них підходить Дилія.
   — Ось, Ваша кава. — Дилія усміхнулась своїми пухкенькими вустами, і хлопець ледь не втратив свідомість.
   — Дякую.
   — Смачного. — Відповіла дівчина.
   — До речі. — Туня не могла залишитись осторонь. — Хочу представити Вам мою подругу, — Туня взяла руку дівчини у свою, — це Дилія. — Подивившись на хлопця, Туня продовжила: — А це Олексій Понамарьов. Його батько мій замовник.
   — Дуже приємно. — Дилія простягнула свою тремтячу долоньку.
   — Навзаєм. — Він потиснув її руку. Вона була така ж холодна, як і його рука. Чудова мить завершилась і довелось обірвати рукостискання. — Просто, Олексій. — Він глянув на Дилію, а потім на Анастасію.
   — Смачного. — Повторила Дилія і пішла до кухні, червоніючи і надалі.
   Туня ледь стримувалась, щоб не засміятись.
   — Олексію, я маю іти. Працюю, ще моя зміна. — Туня встала з місця, а за нею чемно підвівся хлопець. — Приходьте до нас – тут завжди смачна кава. Особливо з третьої до восьмої.
   Він добре зрозумів натяк, і усміхаючись, промовив:
   — Щиро дякую, Анастасіє.
   — Просто, Туня.
   — Туня. — Повторив він.
   — Завжди рада. До зустрічі. — Туня відійшла від столика і усміхнулась хлопцю.
   — До зустрічі. — Усміхнувшись, він сів знову за столик.
   Туня вбігла до кухні, якщо це так можна назвати. Вона радше пересувалась чим бігла.
   Вона схопила руку Дилії і тихо промовила:
   — Тепер ти його будеш бачити щодня. Обіцяю! — радісно поділившись новиною, Туня всілась на стілець.
   — Що?! Ти про кого? — удаючи, що не розуміє, Дилія намагалась не розчервонітись.
   — Все ти зрозуміла. Я бачила, як ви поїдали одне одного очима. — Туня усміхалась, як Купідон, який звів двох закоханих. Це видно її друга професія – Купідон-сваха. — Ну погодься, він красень і тобі сподобався.
   Дилія не змогла більше прикидатися.
   — Так, так, так – він просто Вау! — Дилія томно зітхнула.
   — Повір, скоро він запросить тебе на побачення.
   — Мене?!
   — А, що тебе так дивує?! — Туня не зрозуміла її подиву.
   — Просто…
   — Що, просто?
   — Він, такий… такий… красень.
   — Це погано? — засміялась Туня.
   — Звичайно, що ні. Ти зрозуміла про що я. — Дилія опустила свої шоколадні очі на зціплені руки.
   — Повір, як раз ти – і є його пара. Ти красуня Дилія.
   — Ти чесно так гадаєш? — вона наче ожила.
   — Звичайно!
   — Але…
   — Що, але?
   — Тато…
   — Що, тато? — Туня не розуміла, що тривожить її подругу.
   — Тато… говорив про сина свого друга… тому…
   — Повір, якщо б ти закохалась, тато не був би проти. Він тебе обожнює. Він хоче бачити тебе щасливою.
   — Так, я знаю. Але ще є дещо...
   — Що?
   — Я приїхала ненадовго. — Вона важко зітхнула і всілась на стілець. — Мені ще рік вчитись у Лондоні. Такий би хлопець не чекав на мене.
   — Не забігай наперед. Усе буде, як повинно бути. Час покаже. — Туня усміхнулась і цмокнула Дилію у чоло. — Все буде добре, подружко.
   — Дякую тобі, рідненька. — Дилія узяла долоні Туні і притулилась до них.

   День пройшов, як завжди у шаленому ритмі. Повернувшись разом з батьком додому, Дилія швидко помила руки, розстелила ліжко для сну, а потім пішла прийняти гарячий душ.
   Ноги Дилії пекли вогнем, а голова гуділа. Вона обожнювала працювати з батьком, але втому та виснаження ніхто не скасовував. Вона хотіла розслабитись у ванній, а потім одразу лягти спати – ось її місія на сьогодні.
   — Привіт доню. — Промовила мама, виходячи у коридор.
   — Привіт, ana2. — Дилія позіхнула, підходячи до мами. Обійнявши її та цмокнувши у щічку, дівчина запитала: — Тато вже спить?
   — Так. Прийняв душ і одразу заснув. — Пояснила жінка.
   — Я теж вже, стоячи засинаю. — У друге позіхнувши, Дилія промовила. — Я спати мамусю, поговоримо вже завтра. Добраніч. Люблю тебе.
   — Добраніч, моя красуне. — Поцілувавши її навзаєм, мама усміхнулась дбайливо та ніжно.
   Дилія увійшла до своєї кімнати, а мама пішла до їхньої з чоловіком спальні.
   Гепнувшись у ліжко і вмостившись, як кошенятко – вона задоволено зітхнула. Спати. Спати. Спати. Закривши оченята, дівчина хотіла пірнути у сон – але… Але очі Олексія та його усмішка – у мить розплющили її оченята. Який сон, коли довкола її думок вертиться одне ім’я – Олексій.
   Що їй до цього хлопця? Вони лише раз побачились. Далі знайомства у них нічого не буде. Цього просто не може бути! Вона через місяць поїде продовжувати своє навчання у Лондоні. Вона гордість батька і вона його не підведе. Тому треба забути про красеня, який не дає їй спати. Його і її доріжка – не зможуть поєднатись в одну єдину. У них різні шляхи.
   Сумно зітхнувши, Дилія перевернулась на інший бік гадаючи, що так вона скоріше засне. Але, ні.
   Чому він в її голові? Чому в її думках? Тому, що він їй сподобався. Його прегарне обличчя закарбувалось у її пам’яті.
   Дилія усміхнулась сама до себе, згадуючи слова Туні — «Я бачила, як ви поїдали одне одного очима». Тобто цей красень – звернув на неї свою увагу?! Дівчина не могла в це повірити. У неї жодного разу не було серйозних стосунків. У неї їх взагалі не було. Спочатку, вона не хотіла, щоб щось чи хтось забирав її час, який вона б могла присвятити навчанню, а потім за звичкою просто навчилася не зважати на хлопців і їхні знаки уваги. Але цей хлопець – зачарував її з першого погляду та з перших слів.
   — О, Аллах! Якщо він саме той – зроби, щоб він завтра прийшов у кафе. —. Поклавшись на Волю Всевишнього і його рішення, Дилія усміхнулась і пірнула у спокійний сон.

   Олексій задумливо стояв біля вікна, яке було від підлоги до стелі. Перед ним відкривався бездоганний, загадковий краєвид на озеро та ліс. Цей заміський будинок, він побудував лише два роки тому, коли зміг відкласти пристойну суму грошей. Олексій пишався своїми досягненнями і тим, що міцно став на ноги. Спочатку його кар’єрний шлях починався з того, що він допомагав батькові на аукціонах, – прибираючи та розбираючи пачки, з цікавими предметами старовини. Йому було лише дванадцять, коли його батько почав брати його з собою і по-троху закохувати у дивовижний світ таємничих та цікавих речей. Саме відтоді він і почав збирати на свою мрію – будинок біля озера. Олексій пишався, любив та поважав справу якою займався батько. Антикваріат та аукціони – стали і його життям. Вже у двадцять років він відкрив власний перший аукціон.
   Олексій усміхнувся, попиваючи повільно віски з льодом. Він любив те, як він живе: гарні старовинні речі, чудовий заміський будинок та квартира у місті, автівка, хороші ресторани, іноді стосунки – та успіх. Але його справжній скарб була родина. Олексій обожнював матір та батька. У нього є чудовий друг Паскуале. А ще нещодавно, у його житті з’явився пес хаскі. Лише місяць тому – він забрав його з притулку, побачивши, перед цим собаченя на сайті. Ім’я улюбленцю Олексій обрав без усіляких зусиль, його нового друга та компаньйона – величати вже чотири тижні, як Синай. Життя – казка.
   Усе бездоганно! Начебто…
   Олексій зробив величезний ковток обпікаючої рідини і скривився від того, що у горлі запалало. Він дивився вдалечінь і гадав над тим, чи він повністю щасливий? А хіба, коли людина щаслива, вона ставить собі це питання? Він обурився до власних думок. Хіба йому є на що жалітись?! Немає! Він щасливий! Але… але… немає тієї, з якою він це все хотів би розділити. Чому він узагалі про це думає? Чому сьогодні на нього зійшли такі роздуми? Відповідь він точно знав – Дилія. Ця дівчина полонила його з першого погляду. Але вона така невинна. Зовсім молода. І така… така загадково гарна. Біля неї, він не він. Коли він востаннє ніяковів? А хіба таке колись було?! Можливо, але… він цього точно не пам’ятав. Вочевидь, - це було давно. Олексій усміхнувся сам до себе, від своїх цікавих думок.
   У кімнату забіг Синай і голосно загавкав, повертаючи хазяїна у реальний світ, де потрібно годувати свого хвостатого друга.
   — Привіт друже. — Олексій нахилився та почесав його за вухом. — Зголоднів напевно. — Продовжуючи усміхатись, та погладжувати пса, промовив хлопець.
   Хаскі голосно загавкав, даючи знати, що хазяїн правий. Олексій ще ширше усміхнувся, та поставивши келих з недопитим віскі на стіл, пішов годувати Синая.

   Влігшись у величезне ліжко, Олексій зітхнув. Насичений день з не менш насиченими подіями – обдарував його втомою. Позіхнувши, він влігся на бік, вмощуючи подушку під головою. Його очі подивились вдалечінь крізь вікно, яке відкривало перед собою теж саме озеро. Тиша та спокій – супутники цього будинку, так само, як і довкола нього. Олексій обожнював те, що тут він міг відпочити після метушливих днів. Сьогодні це було взагалі доречно, так, як завтра у нього зустріч зі старими клієнтами, які любили витрачати свої гроші на нові придбання. Тому перед такою важливою угодою, треба виспатись та відкинути усі думки, окрім однієї – очі Дилії. Шоколадні, загадкові очі дівчини, яка влучила своїми стрілами у його серце.
   — До завтра, Диліє. — Усміхнувшись, він заплющив очі та потрапив у світ, де він вже міг скуштувати вишневі вуста дівчини.
__________________________     
1 Baba – батько (пер. з кримськотатарської мови).
__________________________     
2 anaмама (перек. з кримськотатарської мови).
__________________________      
3 Гора Сина́й (араб. طور سيناء ‎, івр. הר סיני‎, також відома серед бедуїнів як «гора Гореб», «гора Муса», «Гебел-Муса» або «Джабал-Муса», що означає «гора Мойсея») гора висотою 2 285 м на Синайському півострові.



Анна Харламова

Відредаговано: 08.02.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись