Серце Змія

Розмір шрифту: - +

Серце Змія

Корчма стояла майже впритул до руїн старих воріт у місто. Древня Арсана давно розрослась за старі мури міста князів, але тут і досі лишався незайманий лісок з болотцем і струмками. Здавалось, відійди від тракту на десять кроків, загуби вогник старої корчми — і заблукаєш-згинеш на довгі віки. І не скажеш, що лісу того двох стає не буде — з одного боку схили до ріки, а з трьох інших — казарми Нової фортеці.
Корчму біля старих воріт давно вподобали вої Малої дружини, казарми якої і розміщувались в Новій фортеці. Чиста велика зала, міцний нерозведений мед і смаглява ромейка, що прислужує за столом. Що ще потрібно молодим воям? Мужі ж княжої дружини обідали і гульбанили на горі, у корчмі біля двору старого Ольга — воєводи, що вже багато років як пішов на покой. На горі, у княжому місті, воїв Малої дружини не полюбляли, та й самі вони не ходили до огрядних, розцяцькованих неначе павич-птах княжих дружинників. Вої бережуть місто від нападників, слідкують за порядком в місті біля всіх його воріт, а мужі княжої дружини лише почесну охорону несуть. Такі собі боввани біля княжого палацу. Що Перун, що княжий муж — один біс.
Важкий медовий дух нижньої зали корчми “Під воротами” вдарив Біломиру у ніздрі.
— Ромейко, оковитої! — крикнув він через увесь зал, шукаючи вільного місця.
Воїв Малої дружини в корчмі було небагато, не всі ще повернулись з дальніх брам та бастіонів. Більшість з відвідувачів були купцями, котрі перед далекою дорогою востаннє зупинялись в межах давнього міста.
— Білий, до нас! — покликали від дальнього столу.
“О! Хлопці з перевозу вже звільнились,” — подумав Біломир. У воїв з перевозу завжди було срібло на мед і оковиту.
— Сідай, Білий, сідай, — старший серед воїв посунувся, звільняючи місце на лавці. — Та не видивляйся, несе тобі ромейка твою оковиту. А чому оковита? Чому не мед? Грошви нема?
Вої з перевозу дружньо зареготали. Біломир посміхнувся.
— Ну-ну, не ображайся, Білий. Твоя робота в Малій дружині теж потрібна. Хтось має берегти спокій в місті... Та й кийок в тебе хвацький.
І знову регіт. Тим часом, перед Біломиром поставили дерев’яний ковшик з горілкою, яку тут чомусь називали на ромейський спосіб: аква віта або частіше — оковита.
— До речі, про порядок, — відсміявся старший. — Чув що сьогодні знайшли на Бонякових луках за Почайною?
— Давній скарб? — усміхнувся Біломир.
— Та яке там! Виловили з ріки біля заливних луків чолов’ягу... Кремезний! На вигляд не купець, але шати багаті — угрські! Спина вся пошматована, а одній руці лише чотири пальці.
— І що тут дивного? Лихі люди зрізали перстень з пальцем та й вбили подорожнього.
— Ага, і одяг лишили. Слухай, Білий, ти угрів тут у нас давно бачив?
— Самих угрів не бачив. Та містечко ж є Угрське. Там, на південь біля Дірових могил.
— Містечко є, і угри там стояли. Тільки було це літ з тисячу тому. А купці угрські в місто не входили. Ані через перевіз, ані через брами. А найголовніше — палець був не зрізаний, а наче як відкушений!
— А не вигадуєш, старший? — Біломир обережно приклався до ковшика, від “аква віта” тхнуло олією і грецьким вогнем.
— Не вигадую. Як схочеш, спитай воїв з дозору. Вони його і виловили. Та й взагалі дивне щось коїться на північних околицях... Звіри як подуріли — так і пруть з лісу. Людей зовсім не бояться. То тур на берег Почайни вийде, то олень в місто забреде. Згадай мої слова: не так щось в тих лісах. Та й річкових наших братів з півночі давно видно було. Чому не їдуть? Чому не торгують?
— Та й не лише звіри, — подав голос один з воїв. — Кажуть, навіть нечисть з лісу біжить — лісовики, волоти... Русалок навіть бачили — бррр, потвори. Щось їх там в лісі лякає. І лякає більше за нас — озброєних людей.
До столу підходили все нові вої Малої дружини. Хто просто привітатись, а хтось лишався за столом перехилити меду чи ромейської ячмінки. День добігав кінця.

А три дні по тому до північної брами прискакав кінь з напівживим хлопчиком в сідлі. Вся його спина була одним великим опіком, волосся просто згоріло, а одяг  вплавився під шкіру. Перед смертю хлопець вимовив лише одне слово “Прип’ять” — назву містечка поліщуків, котрі непроханих гостей полюбляли припинати до дерев. До містечка відправили трьох воїв Малої дружини та не знайшли вони там жодної живої душі. Лише згарище. Та таке, що навіть камінь плавився.
Тоді Арсаною і поповзли чутки про старшого вогнедишного змія з давніх легенд. Мовляв, він і нищить річкові каравани з півночі, від нього і тікають з лісів звірі і нечисть, він і Прип’ять спалив. А тепер, як скуштував м’яса людського, так і зовсім сильним став. Скоро і до Арсани дійде і спалить усю.
Княжа дружина разом з усім двором покинула місто і відправилась на південь. Бо всі ж знають, що над степом змій не літає, тільки над лісом. Та й купці, з тих хто багатше, збирали свій скарб та їхали геть — можливо просто в руки лихим степовим кочівникам, але подалі від приреченого міста. Та й від Малої дружини лишалось добре якщо півсотні воїв. Нездатні підтримувати хоч якійсь порядок у місті, вони лише захищали Нову фортецю від оскаженілих мародерів. Місто поволі вмирало і без змія.

Нараду провели в корчмі “Під воротами”, котра встигла перетворитись у невеличку, але добре укріплену фортецю — останній притулок подорожнього у ворожому до кожного місті. За голову був старий Ратибор — найстарший серед залишків Малої дружини.
— Нас тут лише сорок воїв. Місто проти нас...
— Та воно взагалі проти кожного. І кожен, трясця, проти всіх!
— Не перебивай! Так ось, ми можемо сидіти тут і чекати поки нас переб’ють, а мечі наші стануть на службу розбійникам.
— А можемо?..
— А можемо піти на північ і спробувати знайти змія.
— Переб’є він нас... Спалить!
— Можливо. А може й ні. А в місті нас точно переб’ють — рано чи пізно. Усіх разом чи поодинці. Але якщо вб’ємо змія, то і князь, і дружина, і містяни повернуться. Арсана знов стане гостинним містом!
— Ти хочеш воювати за людей, котрі вбивають нас? За місто яке нас зрадило?
— Я хочу вижити! В Арсані це кожного дня стає складніше. Крім того, змій розбив не лише Прип’ять. Він нападав на купців, але ж золото — неїстівне. Розумієш?
— Вб’ємо змія і повернемось із золотом та у паволоких шатах!
— А як не вб’ємо, то яка різниця де помирати!
Нарада була короткою. В похід виступили усім складом Малої дружини — всі сорок воїв, що залишились живі у пошматованому без жодних ворогів місті.
В похід виступили вдосвіта. Про те що “Під воротами” лишилась без жодного захисту і купці, і лихі люди дізнались лише біля полудня. Корчму було спалено, купців, що залишились на ночівлю, вбито, золото розтягнуто, а вина — і червоне, і зелене — “аква віта” — розпиті просто на згарищі. Хазяїна корчми не знайшли, певно, встиг втекти. Ромейку, що подавала на столи, зґвалтували і вбили. Так скінчила своє існування Арсана — величне місто біля ріки.



Олексій Голіков

Відредаговано: 07.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись