Сердо. Книга І. Спалах

Розмір шрифту: - +

Рада

Пройшовши квартали зо два мовчки, Крид нарешті спитав:

— Ти знаєш, що то за магія, адже так?

— Знаю, і досить непогано знаю, — відповів Ір після короткої паузи.

— Чи не варто сказати Тоду, що півтисячі його людей у смертельній небезпеці? — осуджуючи зауважив Крид так, наче відсутність цих чар гарантувала б порятунок. Цей парубок завжди говорив неймовірно врівноважено і монотонно. Він дуже рідко говорив впоперек інших, а впоперек нього ніхто не говорив взагалі. Його говір, його вимова та тон були настільки твердими та чіткими, що говорити впоперек них було не легше, аніж рушити скелю рачки. Єдиним, хоч далеко не суттєвим, недоліком було те, що говорив він занадто повільно. Не тому що задовго думав над словами, не через ретельне витягування голосних у довгу стрічку і не через запинку. Він просто так говорив. Начебто його рот та язик просто не могли працювати швидше.

— Це викличе паніку, сане Крид, — холодно відповів надсарн. — Я повідомлю його, якщо ми не знайдемо способу вберегти його людей.

— Ви самі собі вірете?

Іроглій тримав паузу близько півхвилини.

— Ледь-ледь, — трохи пригнічено мовив він, і Крид ледве згадав, на яке саме питання відповів побратим.

Вони підійшли до відведених рятувальникам будинків. Це були дві невеликі хатинки, досить типові для людей. Стіни зроблені із старезних дерев'яних колод, прибитих одна до одної величезними гвіздками. На них уже поросли якісь гриби та мох, тому вони походили на будиночки дикуватих лісових мешканців. Двері, теж дерев'яні, але з якоїсь іншої породи, уже кілька років ледь тримались на зіржавілих завісах і жахливо рипіли при найменшому дотику. Солом'яна стріха у деяких місцях уже провалювалась, а прогнилі шибки, здавалося, от-от випадуть. Вони виглядали наче підняті з могил мерці, душі яких уже давно конали під землею, в недрах Серда, а тіла і досі служили земним скригам, котрим шкода грошей на нові. Це дивувало, адже щойно вони бачили неперевершений людський витвір: браму та стіни фортеці, які виглядали в дійсності грандіозно. Навіть храм їх "єдиного бога" був оздоблений бідненько: ані візерунків, ані декоративних колон, ані граційних статуй на покутках даху. Стіни, двері, дах із піком — єнам це бачилось невимовно нудно.

Ір не хотів зайвого шуму, тож двері відкривав повільно, без стуку, намагаючись не рипнути. Але нічого не вийшло, і старі завіси заспівали пронизливим, ріжучим вуха, співом, який нагадував вереск розгніваної лісової мавки. На пісню озирнулись четверо чоловіків — всі, хто був у будиночку.

— Ну і що ж ви там на-ри-ли? — весело і наче знущаючись мовив єн з довгим смарагдовим волоссям. Видно, наймолодший.

— Нарили погані новини, — втомлено відказав Ір.

— І на скіль-ки ж? — так само спитав малий.

— Настільки, що ти уже подохнув би! — роздратовано гаркнув Ір.

— Воу! Легше, сар! — виставив вперед долоні ще один, незвично кремезний чоловік із коротким волоссям. В неофіційних бесідах єни дозволяли собі не використовувати станові приставки і кликали старших просто «сар». Ір виснажено упав на своє ліжко. Воно стояло праворуч від входу. Прямо над його подушкою знаходилось вікно, що виходило на вузеньку брудну вуличку. Воно постійно якось шаруділо, мабуть тому, що вже досить вигнило і було вщент ізмокле. Під час дощу воно текло у двох місцях. Іра це бісило, але він не скаржився.

— Що ж там таке, а? — прохрипів кремезний.

Сар ледаче вказав на Крида, який досі стояв у дверях і мовчав. Всі четверо, як один, повернулись на чаклуна. Той здивовано зиркнув на них. Потім на Іра, очима ніби запитуючи: "А чому я?!". Він не звик говорити. А тим паче пояснювати щось іншим. Він знов подивився на решту. Ті дивились на нього, вичікуючи.

— Ну і... — занудженим тоном мовив малий.

— Ну і... — почав Крид. — Власне, вся проблема в арх'ярдарі.

Це все, що він з себе вичавив. Але цього вистачило. Спочатку в хатинці зависла могильна тиша.

— Ти помилився, — досить спокійно мовив ще один високий ійєн, хоча в його очах читався сильний сумнів у власних словах.

— Двом досвідченим мужам примарився сердовий арх'ярдар?! — гнівно рикнув Ір. — Ти сам собі віриш?

Чоловік відхитнувся і поник. І справді, навряд Ір, а тим паче Крид, могли сплутати арх'ярдар зі звичайним полярним полум'ям. Хіба що вони одночасно замарили.

— Якщо це справді так, — порушив мовчання кремезний, — про це треба повідомити Тода. Ти ж йому не казав цього, чи не так?

— Не казав... — понуро відповів Ір.

— Але… — почав було кремезний, та його випередив смарагдовий.

— Варто обговорити це з Радою, — мовив він.

— Я тієї ж думки, — відповів, підводячи голову, Ір. — Але вирішив спочатку вам розповісти.

 

— Я думаю, Тода все ж варто повідомити, — додав кремезний. — Ми не знаємо, що скажуть радники, але сумніваюсь, що обійдеться без бою.

— Хай так, — підводячись на ноги відказав Ір. Він взяв з ліжка маленьку торбочку — вона легко вміщалась на долоні — і додав, — Криде, ти зі мною — один я їх не вислуховуватиму. А ти, Гроде, — звернувся до кремезного, — ти іди до Тода і поясни йому ситуацію.

— Слухаюсь, сар, — погодився Грод. Він рушив до дверей, але Ір зупинив його, поклавши руку на плече.



Грапі По

Відредаговано: 21.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись