Сердо. Книга І. Спалах

Розмір шрифту: - +

П'ятнадцять діб

На спотворений нещодавними подіями ліс опустилися сутінки. В цю пору року ніч наставала швидко — не більше, як за годину, небо темнішало і дерева поринали у непроглядну пітьму. На щастя цей рік видався досить теплим, порівняно з попереднім. Навіть вночі сильного морозу не було, інколи можна було прокинутись рано вранці і помітити сріблястий іней на траві, але останнім часом цього не траплялося. Повітря було прохолодне, і ця прохолода надавала якоїсь моторошності і загадковості погнутому лісу. Його широкі голі віти усе хилилися на Південь, до теплої столиці, подалі від холодних сердових вітрів.

Зараз середина осені, а якщо точніше — кінець Барволісу. На багродревових вітах іще шелестіло ріденькими пучками багряне листя, але майже все їх злото уже опало, укривши собою суху землю. Усе, крім деяких широких стежок, було вкрите суцільним барвистим килимом. Яких тільки кольорів тут не було: малесенькі червоні та жовті листочки, а під ними — широке, зо дві долоні, фіолетове та смарагдове листя. Ти ідеш, а воно щось шепоче знизу, розповідає якісь історії. Ти не зрозумієш, ніхто не зрозуміє, але йому байдуже. Воно листя, чому це має його хвилювати, га? Де-не-де під дрібними листочками можна було побачити відламок багряної кори, відірваний вітром чи відгризаний голодним кролем. Ця деревина, навіть сама кора, надзвичайно цінний зброярний матеріал. А ліси відомі всьому світу як Багряні ліси із чудовою деревиною. Вона дуже міцна та гнучка, і тому з неї виходять хороші столітні луки. Крім того вона досить м'яка та легка, тому легко транспортується та добре підлягаяє як станковій так і ручній обробці. Раніше ці ліси були дуже прибутковими, бо належали північним народам, які доглядали їх і раз на рік збирали кілька возів для виставу на ярмарок. Але раніше і сонце гріло. Зараз вже не так, аж надто не так...

Ми йшли лісами п’ятнадцять діб. Покинули рідні Дандри — високі скелясті гори на півночі континенту, що своїм хребтом утворювали замкнуте кільце, долина якого і була нашим домом останні півтори тисячі років. Весь цей час по долині текло дві великі річки — Лінейя та Кару. Навколо них розбудувались кілька крупних міст. Гори захищали нас від недоброї дичини та холодних північних вітрів. У Дандрах завжди було тепло та волого. Ніколи не виникало проблем із провізією чи побутовими витратами, бо кільце з усіх сторін було оточене Багряними лісами.

Так... Дандрові піки та рівнини на усе життя лишаться у наших спогадах. Хоча зараз їх, мабуть, на Землі й нема. Навряд Ви чули про Сердове лихо, що звалилось на голову усьому континенту кілька років тому. Я і сам півроку як дізнався про таке діло. Континентом пройшла хвиля потужних підземних вибухів, які врешті призводили до того, що лик земний розходився в різні боки, утворювались чорні провалля, які і назвали сердовими. До Дандр, таких далеких від решти світу, чутки доходили дуже довго і тому, коли на східному схилі кільця прогримів вибух, у містах почалась метушня. Ми не знали, що робити. З того ж місця почала рости вузька тріщина, яка згодом і поглинула половину долини та увесь східний схил разом з частиною лісу. Уже нічого не лишалось, крім як збирати торби та тікати звідти.

До Знезиму — людькової столиці — рушило тільки нас четверо із трьох тисяч. Наш народ людьок не надто любить. Колись давно вони визнали нас нижчими істотами, не рівними їх "високості". Таких як ми вони звуть маськами, що означає "недоросток". Вони ретельно відловили кожного нам подібного «виродка» та зіслали у далеку незаселену місцину — горне кільце в хащах високого лісу, аби ми ніколи не вернулися назад. А ми за те і не брались. І врешті стали народом, іще розвинутішим за самих людьок.

Вам, мабуть, цікаво, хто ж ми такі. Ми звем себе махи. Чому? Бо найвищі з нашого роду досягають хіба що півтора махи у чолі, а це близько півлюдька. Але зазвичай ми вимахуємо трохи більше маха. Наш невеликий вимах матінка-природа покрила довголіттям та надзвичайною витривалістю, які і дали нам змогу розбудувати Дандри у заможні міста-фортеці.

 Ох, перепрошую, я забув нас представити! Ми — четверо дандрівських махів. Мене, а за суміснитством і автора цієї оповіді, звуть Густав Клего. Я трохи вищий за решту групи. Віком я вже не молодий, але іще й не старий — дев’яносто сім років, але так вийшло, що найстарший серед нас чотирьох. Взагалі, моє повне ім'я Густав-Драдо Ікратій Карійович Клегосимський, але всі звуть мене просто Гув, що означає "вовчисько". Не стільки за ім'я, скільки за густі прямі бакени, що тягнуться від скронь до нижніх скул. Оповідати всю свою біографію я не буду, скажу лише, що батько мій коваль, а, відповідно, і я теж коваль, до того ж вправний. Добре володію коротким луком. З дитинства цим захоплювався.

Другий у групі — мій молодший брат Пірен Клего. Пір — природжений шут і пиячка. Але не подумайте про нього погане. Він не той пиячка, який продасть матір за півпляхи. Він п'є, як сам колись сказав, "лише витончені сорти південної медовухи". І це дійсно так, але справа в тім, що ці сорти аж надто потужні. І вже за колодку він стає справжнім зірвиголовою. А сам по собі він дуже веселий і життєрадісний мах. Змалку втягував мене у якісь захалустя і врешті ми застрягали там на дві ночі. З його губ дуже рідко сходила посмішка, а широкі очі навіть у бійках сяяли забавою. Патлаті темні кучері ніколи не розчісував і лише інколи промивав у річці. Нічого він не любив, нічим не цікавився, всі свої сімдесят три роки провів у пошуках пригод. Знайшов два доґровських родовища у горах, які врешті стали золотою жилою міста. Єдине, що йому дійсно подобалось, то це сікти сокирами дерева. Зо півстоліття тому я з батьком Карієм викували йому візерунчасту алебарду на двадцятиліття. Він був дуже радий. З того часу Пір приносив майже половину добутого нами багрянцю. Тим і заробляв на життя.



Грапі По

Відредаговано: 21.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись