Сердо. Книга І. Спалах

Розмір шрифту: - +

Жерно

Під дірявими чоботами порипував напівпрозорий шар снігу. Хоч він і був тоненький, але підошва однаково не діставала іще незамерзлої багнюки, яка лишилась  після дощу. Ноги ставали на землю, трохи грузли, але не діставалися бруду і повертались звідти порівняно чистими. Крім того, сніг теж трохи протирав наше взуття.

Вуся досі була непритомна, хоча тепер трохи охолола та дихала спокійніше, аніж вчора. Не зважаючи на те, що до міста ми йшли вниз, до ночі не встигли, і десь за тисячі півтори махів від нього помітили, що брама опустилась. Довелось лагодитись на ночівлю на схилі. Власне, я хотів би розкласти нічники та ковдри, розпалити багаття, але хлопці сказали, що їм до цього немає діла, які вже за кілька хвилин сопіли прямо на снігу. Єдине, що я зробив — це розклав ковдру для Вусі, яку ніс останні півдоби.

Наступного ранку всі були приємно здивовані — Вуся прийшла до тями, хоча все ще була стомленою та ледь трималась на ногах. Крім того, за цей час порізи на руках та обличчі дещо загоїлись, а менші – зовсім зникли. До міста ми рушили щойно почули гуркіт воріт.

Насправді, мене завжди вражала енергійність Вуськи, але здивовані були всі, коли вже за чверть години вона знову стала жвавою, балакучою та веселою, а навколо завертілась непосидюча Лілейя. Начебто бере силу із подиху вітру, шепоту трав чи сонячного тепла. Через півгодини ми підійшли до воріт Жерна. На вахті стояло два охоронця в своєрідних багряно-жовтих обладунках із загостреними плечима, ліктями та шоломом. У руках вони тримали довгі списи, леза яких посередині були порожні, а на поясі були підчеплені довгі мечі у гарно оздоблений поножах.

— Доброго дня, панове, — привітався я. Обоє кивнули.

— Ви нас пропустите?

— А хто ви? Махи? — запитав лівий сторожа.

— Так, дандрівські, — відповів я. — Прямуємо до столиці у справах. Нам потрібен відпочинок.

— А за якими справами, коли не секрет?

— Перепрошую, але вас це ніяк не стосується, — відповів та відчув пильний погляд  охоронця справа.

— Коли так, то є ще одне діло, — мовив лівий. Він огледів всіх чотирьох, пильно роздивляючись у кожну дрібницю. Його погляд зупинився десь позаду мене, а голос прозвучав дивно і ніби з викликом. — Серед вас є чаклуни?

— Чи вам не знати? — запитав я, тримаючи байдужий вираз обличчя. — Серед махів чаклунів ніколи не було.

— Що ж, — він всміхнувся, — тоді зачекайте хвилинку.

Охоронець повернувся через ліве плече і пішов всередину, а за кілька секунд зник за стіною. Мене раптом охопив неспокій щодо його питання про чаклунів. Здалось, ніби відповідь знав завчасно. Більше того — вірну відповідь.

Кілька хвилин ми стояли під пильним поглядом другого вартового, очікуючи повернення першого. Іще будучи кількасот махів від воріт Вуся заховала армілу у сумку та підвісила мені на спину. Цікаво, чи зміг би впізнати охоронець цю сумку, адже Вуся казала, що торбочки для арміл мають бути певного вигляду. Якщо ці двоє про це  знають, то моя брехня щодо махів-чаклунів стане проти нас самих. На щастя, охоронець зліва, повернувся за кілька хвилин, посміхнувся та простягнув руку в бік проходу.

— Панове махи, — весело мовив він, — ласкаво прошу до великого торгівельного порту Жерно, що на річці Гітару!

Гітару — це по-людьовськи Гірта.

Його поза, тон та щира усмішка сильно вразили мене, адже кілька хвилин тому він дивився на нас, ніби на зрадників. А тепер ласкаво запрошув до міста. Видно, якусь добру новину почув "згори". Аби нам це боком не вийшло.

У воротах я озирнувся. Вартовий стояв склавши руки навхрест на грудях і так само посміхався. Якоїсь мить мені здалось, що у його маленьких очках блиснув лукавий вогник, ніби йому уже пообіцяли винагороду за наші голови.

Було чутно гул людей далі, в глибині міста. Ми пройшли крізь браму, дзвінко стукаючи підборами по бруківці. Коли нам стало видно внутрішню сторону стіни, звідти до нас рушило близько десятка чоловік в обладунках. Почулося голосне гриміння позаду — брама зачинилась товстопрутими гратами. Люди в обладунках підійшли ближче та зупинились, вперед вийшов чоловік із величезним мечем за спиною. Він зняв шолом, з-під якого з'явилось мужиче обличчя, вкрите щетиною. Його маленькі темні очі аж сяяли підозрою.

— Панове махи, — з деяким насміхом мовив він, — мені наказано доставити вас головному черговому. Прошу пройти зі мною.

— На якій підставі? — вигукнув Доран, імітуючи обурення.

— На підставі підозри у чаклунстві та спробі оманути жернову владу, — по обличчю солдата проскочив ледь помітний нетерпець.

— В нас немає часу на ваші підозри, — гукнув Доран. — Нам треба дістатись Знезиму до настання морозів, тож перепрошую.

— Якщо ти не прoйдеш із нами, то замерзнеш уже тут! — зло гаркнув інший солдат та поклав руку на руків’я меча, що звисав на поясі.



Грапі По

Відредаговано: 21.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись