Сердо. Книга І. Спалах

Розмір шрифту: - +

Фортеця

Світ обернувся навколо. Потім знов. І знов обернувся. Чорна кора старої сосни, вкрита іще чорнішими тріщинками, розсипалась на друзки, які потоком хлинули далі, через що дівчинці та хлопчику довелось закрити очі руками і все одно терпіти колючий біль, який роздирав порвану численними сосновими трісками, які зі скаженою швидкістю проносились повз мандрівників, шкіру. Сосна була — і сосни не стало. А дівчина, яка досі лежала на змоклій землі, тепер випала кудись вправо і, водночас, вниз. Майже непомітний, розмитий контур поділив тоненьку щілину, яка лишалась між кремезним деревом та чорним ґрунтом, і легеньке мерехтіння чогось блакитно-сірого, обмеженого з двох сторін чорними та сірими плямами. Точніше Вуся розгледіти не могла через пісок та воду, які неприємною пеленою вкрили її блакитні очі. Вона лише помітила, що сірі та чорні плями швидко розсуваються, а мерехтіння сірої блакиті стрімко наближається. Була єдина річ, яку вона зрозуміла чітко — крик душежера десь поруч:

— Давай ще раз!

Посеред сіро-блакитного фону роз’явилось кілька дерев та вид на край вузенького яру, кручі якого були вкриті тими ж таки чорними та сірими плямами, які тепер впізнались Вусі як великі, поточені водою, валуни. На мить дівчину знов поглинула водяна нора. Світ іще раз чи два обернувся, і маху грубо жбурнуло на суху, трохи піщану землю.

Тепер дівчина нерухомо лежала на лівому боці, випрямивши всі чотири кінцівки. Вона могла б прямо тут піднятись та продовжити бій, але не мала до цього ані найменшого бажання. Вона хотіла полежати хоч трошки, хоча від того часу, як прокинулась на спині велетня Лукаса від колючої соснової гілки, пройшло не більше як півгодини. Її і саму дещо дивувала така поведінка її тіла, адже після вибуху під великим торгівельним портом Жерно вона пройшла близько тижня, спиняючись лише на вимогу своєї зруйнованої свідомості.

Від філософських роздумів її відірвала груба, обпечена та пошрамована широка рука, яка вилила їй на обличчя трошки води та досить незграбно протерла губи та очі. Пісок вимився, і після кількох швидких кліпів маха знову побачила світ у чітких контурах та ясних кольорах. Вуся сіла.

— Вилазь! — грубо та трохи жорстоко рикнув Ніко, відкинувши армілу подалі в дерева. Кулька збільшилась, розімкнувши тоненькі тріщинки між своїми сімома секторами. Чорна димка, щось шепочучи, просочилась назовні та сформувала ведмепса. Чорні зірочки навколо його очей трошки розповзлись, і, коли задні лаписька монстра іще являли собою недосформований дим, його паща розкрилась в лютому реві зверненому до Ніко. Волосся парубка, який саме схилився над непритомним хлопчиком, відхитнулись, як під сильним вітром, а вузлик пов’язки трохи послабився, від чого та трохи спала, оголивши скажено пульсуючі темно-смарагдові опіки, з малесеньких надривів яких бризкав гній та кров. Вусі стало не по собі. Вона була впевнена — якби вона з’їла вранці трохи більше м’яса, то прямо тут воно і вийшло б на волю, так і не перетравившись. Маха відвернулась та хотіла огледіти місцину навколо, коли знову приємний та лагідний голос чаклуна окликнув її:

— Вусю, підійди, будь ласка, — дівчина поволі сіла та підповзла до Ніко, намагаючись не дивитись на його обличчя. Хлопець спокійно мовив:

— Затягни вузол, — він повернув голову так, щоб Вусі було зручніше братись за кінці бинта на потилиці парубка. Поборовши себе, вона міцно перев’язала вузол, після чого, за проханням чаклуна, охолодила голову непритомного Остапа.

— А що з ним сталось? — запитала Вуся, коли Ніко забрав її руки від голови хлопчика та акуратно вклав його на землю.

— Забагато чарів для такого молодого океанаря. Спочатку потоп у хижі, а потім, — він указав на одне з дерев, в якому утворився великий овальний отвір, прогнилий всередині, — оці два проходи. Перевантажив я його.

— То та сосна…

— Так, то був прохід, — юнак кивнув. — Вихід він закинув подалі від того лісу — скільки мав сили. А вхід лишив на падаючій сосні, яка розбилась. Потім, коли ми винирнули над рікою, я наказав йому зробити це ще раз. Він зробив, але сили більше не мав.

— З ним все буде гаразд? — занепокоєно запитала Вуся після недовгої паузи.

— Так, йому потрібен відпочинок. Нічого смертельного в чарах цих немає. Це як з затримкою дихання — щойно тобі скінчаться сили, ти лише втратиш свідомість. Щоб умерти від свого ж закляття, треба бути божевільним.

Вони знову помовчали, а потім дівчина запитала знову:

— А якщо все ж…

— Він отямиться, чуєш? — наполегливо мовив Ніко, через що Вуся захвилювалась лише сильніше, — Отямиться! Іди відпочинь.

Маха хотіла запитати, куди вони потрапили, але визначила обставини, що склались, як не надто доречні, тож рушила від юнака туди, куди її кілька хвилин тому викинуло з проходу.

Вуся поповзла на оздоблений точеним камінням край прірви та глянула вниз. Десь на сотню махів нижче помалу текла порівняно вузька, махів п'ятнадцять від берега до берега, річечка. Дівчина впізнала сіро-блакитне мерехтіння, яке бачила під час втечі. Трохи далі за течією вона помітила темну воронку, яка повільно затягувалась. Мабуть, це вхід у другий портал. Піднявши погляд, дівчина помітила діру у товстому клені, віти якого саме кидали тінь на воронку в річці.

«А ось і перший вихід» — подумала маха. Під кленом були розсипані дерев’яні тріски та крижинки. Чаклунка сіла на один з каменів і звісила ноги. Тепер вона згадала, що має чим зайнятись, поки вони не рушать далі. Переглянувши кілька кишень своєї обідраної сорочки, вона намацала маленьку теплу кульку. Це була та арміла, яку вона взяла, хоча тепер виходить — вкрала, у дядька Зуна, хазяїна хатинки, яку Остап розтрощив, вивільнивши всю потугу свого океану. Тепер, коли в сфери з’явився чародій, її прикраси не стояли, застиглі у лаку. Хоча тверда оболонка у арміли лишилась, але помаранчеві ворсинки жваво викручувались, нагадуючи малесеньке багаттячко, а грані блакитнуватого камінця швиденько обертались, мінялись місцями, із квадратів ставали шестикутниками і навпаки. Зсередини обох півкуль сяяло ніжне світло. Воно було білим, але від помаранчевих ниточок та блакитних сапфірових граней набувало відповідних кольорів. Щоб трохи відволіктись, вона вирішила випробувати свою нову подругу. Вона розвела руки в сторони так, щоб арміла опинилась рівно між ними, і тихо прошепотіла:



Грапі По

Відредаговано: 21.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись