Щаслива родина

Розмір шрифту: - +

1

  У просторій крамниці неподалік центральної площі міста Любляна пролунав дзвіночок над дверима. Жінка старших років на ім'я Маргарет виглянула з-за прилавку. Велика старовинна шафа затуляла огляд. Нарешті хоч хтось завітав сюди, бо день видавався нескінченним та нудним.

  Підбори лунко зацокали. Також почулось якесь тихе шарпання. За кілька секунд перед власницею крамниці з'явився відвідувач. Точніше, з'явились відвідувачки. Худа й висока леді, яка наче з подіуму спустилась у білому брючному костюмі в світ вуличної моди, та дівчинка років семи. Той наряд був настільки вишуканим, що у Маргарет в голові одразу з'явилась картина, де відвідувачка сидить у розкішному вікторіанському кріслі, яке щойно привезли з Великої Британії. Воно належало королівській родині.

  - Доброго дня. - пролунав хрипкий жіночий голос, ніби в затятого курця.

  Жінка в білому костюмі умисне зробила паузу, даючи співрозмовнику можливість привітатись у відповідь. Більшість клієнтів одразу починали бриніти.

  - Доброго дня. - відповіла Маргарет. - Чим можу вам допомогти?

  - Я шукаю подарунок своєму свекру. Він ваш постійний клієнт. Карл Ерман.

  Маргарет уважно придивилась спершу до співрозмовниці, а потім - до малої. Жінка в костюмі мала світле волосся, зібране в тугий високий хвіст, виразні вилиці та сірі очі. Гарне продовгувате обличчя прикрашала ямка на підборідді. Малеча ж геть інша, в неї темно-карі очі і округле обличчя. Точна копія батька. Від матері тільки така сама ямочка на підборідді і поки світло-русе волосся.

  - Як ваша донечка схожа на Златослава! - захопливо промовила Маргарет. - І, відповідно, на свого дідуся. А ви, виходить, Анжеліка?

  - Так. - стримано відповіла жінка.

  - Скільки ж виповняється пану Карлу?

  - Сімдесят.

  - О-о-о! Потрібно щось особливе!

  На думку Анжеліки, Маргарет була надто балакуча і емоційна. Але її свекр щоразу знаходив щось у цій крамниці давнього мотлоху, який попередні господарі не знали, куди дівати. Напевне, вони потім насміхались із старих багачів, які платили за вживані смердючі речі купу грошей. Анжеліка ніколи б не поклала у своїй домівці стару річ, бо була забобонна. Хто зна, що трапилось з попереднім господарем, і що така річ може таїти.

  Маргарет обійшла прилавок і почала чухати потилицю. Анжеліка закоимла очі, поки та розвернулась спиною. Так, ніби від нього прибавляться мізки.

  - Зараз запропоную вам кілька варіантів, ходіть за мною!

  Пухкенька власниця крамниці швидко пішла густо закладеним магазином. Ніби лабиринт якийсь. Позаду неї зацокали підбори та зашарпали маленькі ніжки.

  - Ви хочете щось габаритне? - поцікавилась Маргарет, топаючи попереду матері з донькою.

  - Не думаю. - стримано відповіла Анжеліка.

  - Тоді ось, - гордо промовила Маргарет, проводячи рукою перед собою. - мої новинки.

  Новинками це було назвати складно. Тут стояв хіба що новий стелаж, та і йому вже було під двадцять. На полицях стояла купа старого непотребу п'ятизначної вартості.

  - Кришталевий набір бокалів, що належав видатним австрійським вельможам?

  - Давайте без кришталю, гаразд?

  - Точно, я й забула. Дивіться, - далі гордо продовжувала жінка. - Ця ваза з періоду Королівства Сербів, ще до приєднання Словенії. Належала династії Обреновичів.

  Вид у вази був ніякий. Звийчайне горнятко із високою шиєю, розфарбоване рожевими й жовтими квітами на зеленому фоні листя. Всі кольори тьмяні і геть не привабливі.

  - Свекр терпіти не може сербів. У війні за незалежність Словенії він втратив молодшого брата.

  - Ой, зрозуміло... Тоді ще нещодавно надійшли: зразок одного з найперших стаціонарних телефонів кінця дев'ятнядцятого століття, дзеркало доньки Йозефа Габсбурга, срібний підсвічник з Італії, що належав Савойській династії...

  Поки Маргарет з ентузіазмом показувала та розказувала, Анжеліка роззиралась довкола. Все помістя свекра було в подібних речах. Вечером в сутінках вони видались моторошними.

  Погляд Анжеліки спинився на картині. Вона виглядала досить непогано на фоні інших речей. Зображення великої щасливої родини в три покоління. Усі посміхаються. Ця картина може чудово замінити оту страшну сокиру, якою обезголовили хто зна скільки людей. Іноді Анжеліці здавалось, що вона відчувала запах крові поряд з тією річчю.

  Старша пара сидить в центрі на кріслах, напевне бабуся з дідусем. Сивина їм личить. Позаду стоять схожі одне на одного молодші й високі чоловіки, які, очевидно, є синами. Поряд з ними дві різні жінки: одна русява й пухкенька, інша - чорноволоса і дуже худа. Двоє дівчаток стоять поряд з дідусем і бабусею по різні боки, обіймаючи їх. Це значно краще зброї головоріза. Хоч річ і стара, проте не потворна.

  Ніби якась паралель між тією незнайомою родиною і свекром. І там, і тут двоє синів, дві невістки і дві онуки. Дружина теж за життя була гарною, як і зображена жінка.

  - Беру ось цю картину. - перебила Анжеліка власницю крамниці.

  Маргарет спинилась розповідати про давню люльку для паління, яка торкалася чиїхось видатних губ, і глянула на полотно в розкішній рамці. І чому вона сама не здогадалась запропонувати?

  Дівчинка теж глянула на картину і схвально захитала головою. Її світлі хвостики застрибали.

  - Ідеальний вибір, це теж з нового поповнення, - захопилась Маргарет. - належало заможній родині, виконано відомою хорватською художницею на прізвище Рашкай.

  - Чудово. Загортайте.

  - Уже біжу.



Teffi Linski

Відредаговано: 07.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись