Щасливий вибір

Розмір шрифту: - +

ІІІ

Ранок виявився просто чудовим. Теплі промені сонця ніжно пестили обличчя, крізь прочинене вікно долинав веселий пташиний спів і легкий весняний вітерець приносив свіжість і прохолоду. В такі дні хочеться дихати на повні груди і спрагло жити кожною хвилиною. Як сильно мене тішило, що моя поїздка розпочинається з такого прекрасного дня.  Отож, встала я за двадцять хвилин до того, як продзвенів мій будильник, а таке зі мною трапляється, я вам скажу, не часто, зазвичай я допізна засиджуюся, а вранці дуже важко прокидаюся. Але в такі особливі дні як цей і прокидатись було напрочуд легко. Я знаю, що ви розумієте про що я, адже ж кожен з вас мав такі дні, на які з нетерпінням чекав, і ввечері раніше лягав спати, щоб швидше вже настало довгоочікуване завтра.

Я навіть була рада, що прокинулася раніше, в мене все було готове, тому спішити було нікуди, і я могла насолоджуватись цим ранком за чашкою ароматної кави. Увімкнула плей-лист з підбіркою «Spring jazz», і від виконання Норою Джонс пісні «Sunrise» моє задоволення всім, що відбувається навколо просто зашкалювало. Я навіть не здогадувалась, що можу бути настільки щасливою. Налила в улюблене горнятко кави, добавила трішки молока (до слова, обожнюю спостерігати, як біле молоко змішується з чорною кавою і разом утворюють такий ніжний колір і неперевершений, як на мене, смак) і слухаючи ніжні звуки джазу насолоджувалась смачною кавою. Закінчивши цей ранковий ритуал швиденько забігла в душ і одяглася у ще вчора приготовлений наряд. Викликала таксі, закинула на плече рюкзак і, потягнувши свій чемодан, бадьоро вийшла на вулицю - день справді був чудовий. Біля будинку на мене вже чекала жовта карета, проте в ній сидів не принц, а веселий сивоволосий дядько з червоним носом і довгими вусами. Мій лакей хвацько закинув сумки у багажник і жвавою ходою відкрив мені двері автомобіля. Дорогою він розказував мені такі веселі історії, що від сміху очі наливалися слізьми. Висадивши мене на вокзалі і побажавши щасливої дороги мій водій-лакей такою ж жвавою ходою повернувся у свою карету і поїхав геть. В цей момент якраз прибув мій потяг.

Дорогою до Києва я теж не сумувала, розважав мене Харукі Муракамі і його безбарвний Цкуру Тадзакі. Приїхавши в столицю я вирішила поснідати, оскільки час у мене ще був, дорога чекала досить далека, а все, що сьогодні було в моєму роті – це кава. Отож, я забігла в невеличку, проте затишну й тиху, кав’ярню, замовила собі пасту з овочами та гранатовий сік. Смачно поснідавши я вирушила в дорогу. Що говорити, Києва я майже не знала, але зважаючи на те, що я їду до невідомої країни з незрозумілою мовою, це була просто розминка. Сучасні технології на місці не стоять, Google Maps знає шлях всюди, а тому добратися до аеропорту мені не вартувало великих зусиль.

Найцікавіше було далі. Я вже вам згадувала, що це я вперше їду за кордон, ну й зрозуміло, що вперше лечу літаком. Взагалі, я досить спокійна людина, але як вже щось придумаю, то нікуди діватись, тому коли літак став підійматися в гору,  від однієї думки про те, як високо він буде над землею, я ледве не померла. Від цього страху я вп'ялася в руку чоловіка, що сидів на сусідньому кріслі, бідолаха тільки дивився на мене здивованими очима, не розуміючи чому я до нього вчепилась. Цей погляд я помітила приблизно через тридцять хвилин після того, як ми злетіли й тільки тоді до мене дійшло, що він безнадійно намагався звільнитися від моєї мертвої хватки. Оце то соромно стало, ви собі й уявити не можете, готова була провалитись під землю. Швидко відпустила руку і почала вибачатись й пояснювати, що це мій перший політ і це все від страху, але чоловік всеодно сторонився мене.

Зізнаюсь, що дорога була не такою й приємною, як я сподівалась: сидіти сімнадцять годин, майже не рухаючись, було досить важко, хоча музика, книги і сон робили переліт трішки кращим. Прямого рейсу до Сеулу не було, тому я здійснила пересадку в Алматі і продовжила політ вже без бідолахи-сусіда, але з міцним солодким сном.

Літак приземлився після полудня. Корея зустріла мене теплим подихом весни. Аеропорт виявився велетенським, тут легко можна було загубитися. Люди метушились, спішили, хтось радісно зустрічав своїх рідних, друзів чи коханих, хтось слізно прощався, хтось спізнюючись чимдуж спішив до стійки реєстрації на політ, а хтось втомлено чекав на свій рейс. Тут було немов би в мурашнику. Незнаю чому, але серед усіх цих чужих мені людей, з зовінішністю, що досить помітно відрізнялась від моєї,  я не почувалась ані самотньою ані чужою. Мені здавалось, що я вже тут була, що це моє місто і моя країна. Знаєте, коли вперше прибуваєш у якесь невідоме тобі місто, то відразу з'являється відчуття, яке дає зрозуміти, чи воно приймає тебе , чи ти тут чужа.  Буває приїдеш і хоч все чуже й нікого не знаєш, але почуваєшся комфортно, на душі спокій, а буває, що й знайомі поруч, але тобі не комфортно, відчуваєш, як місто на тебе дивиться настороженим поглядом, немов би кажучи: «Ти тут чужа!». Міста, мов люди, кожне живе своїм життям, має свій характер, свій настрій і притаманну тільки йому атмосферу. Для мене міста діляться на два типи: воно або моє або чуже. Сеул виявився моїм, він мене прийняв. Мені було надзвичайно комфортно ще з першого кроку, який я зробила на, ще хвилину назад, чужій землі.

Біля виходу стояла темноволоса дівчина з неймовіно щирою усмішкою і очима, в яких так яскраво стрибали іскорки, що, здавалось, світяться. В руках незнайомка тримала табличку з надписом «Sara Topol, Ukraine», я зрозуміла, що це співробітниця фірми, яка повинна була мене зустріти і з радістю підійшла до неї.

- Привіт! Я Сара Топол, це на мене ви чекаєте, – звернулась я.



Dancing Rain

Відредаговано: 26.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись